– Скільки потрібно грошей, аби мати такий вигляд, як ви, Дженезіс?

– Шістдесят шість років стресу.

Інтерв’ю програмі Nardwuar, Ванкувер, жовтень 2016

Життя артиста мусить бути не менш цікавим за його мистецтво. Навіть не так: життя і мистецтво – нерозривні грані одного процесу, де одне продовжує інше, так що контурів і правил цієї гри не розрізнити. Споглядаючи видатних артистів звідси, з землі, наївно мріючи доторкнутись до чогось подібного, ми часто не усвідомлюємо, що таке життя не терпить компромісів. Тільки твердо роблячи крок за кроком, лишаючи позаду не тільки шумовиння буденності, але й нерідко – найдорожче серцю, щодня мутуючи й перетворюючись на живе втілення власних принципів, можна наблизитися до розуміння того, що абсолютно неважливо, де закінчуєшся ти й починається щось інше, більше за тебе. Відштовхуючись від розділення, зміцнюючи свою індивідуальність, навіть протиставляючи її світові, зрештою приходиш до злиття, розчинення, єднання у нескінченному цілому.

Ось і Дженезіс Пі-Оррідж – людина-епоха, яку майже неможливо сприймати поза контекстом, і навіть випадковий слухач визнає, що це персонаж, на якого цікаво подивитися вже через сам факт його існування. Говориш «Пі-Орррідж» – маєш на увазі все що завгодно: Леді Джей, психічну юність, «індустріальну музику для індустріальних людей», перформанси з менструальною кров’ю, пандрогінність, кричущу експериментальність сімдесятих і вільний дух шістдесятих. Зрештою, саме Пі-Оррідж подарував нам індастріал – унікальний музичний жанр, музика в якому розташована на останньому місці; головне – саме контекст, ідея та засоби її втілення. Те, як ці роки змінили самого Дженезіса, перетворивши його з худорлявого юнака з виголеною головою на колоритного сучасного шамана, настільки трепетно й повноцінно здатен артист пропускати крізь себе стихійні творчі сили. Навіть жартуючи над цим, неможливо потайки не захоплюватися такою самовідданістю.

Пі-Оррідж демонструє всім, як саме треба робити все, за що берешся. Бути новатором – отже, в усьому, і якщо одна ініціатива заходить у глухий кут або відживає себе, за нею вже квапиться наступна, і так до самого кінця. Робити свою справу – за будь-яких обставин, із будь-якими людьми, згодними розділити з тобою цей шлях, хай навіть у тісних умовах, навіть за межами батьківщини. Кохати – розчиняючись наповну в іншій людині, не розділяючи себе та її/його, витискаючи себе до краплі, присвячуючи щирому служінню не лише своє життя, але й те, що прийде за ним.

Пі-Оррідж – це чиста магічність. Вірите ви у магію чи ні, те, як викривлюється під час концерту Psychic TV простір, відкриваючи браму до інших світів – це щось абсолютно особливе й непередаване. Це геть не те ж саме відчуття єднання, що його переживаєш, до прикладу, на рок-концертах, коли вся зала співає та рухається в унісон; мова тут йде про єднання іншого рівня – з іншим у широкому сенсі, з музикою як нематеріальною, але відчутною субстанцією, з усім всесвітом. Справжній алхімічний процес, якому Пі-Оррідж присвятив свої вже 66 років, на концерті проживається у мініатюрі. Сходження на самісіньке дно і повне переродження, звідки шлях лежить тільки нагору, до світла й любові. Незмінно ритуальне дійство, із якого неможливо повернутися тією ж людиною, що вперше зайшла досередини.

Насправді геть неважливо, як ви ставитеся до самого Пі-Орріджа, наскільки близькі вам його слова, наскільки ви розумієте сутність непростого шляху, який він розпочав кількадесят років тому. Сам він – усього лиш людина, з власними слабкостями, недоліками й трагедіями, і все, що він робить, він робить не для себе. І його ставлення завжди буде таким – трохи іронічним, часом надміру емоційним, але з повним прийняттям себе і своєї місії. Тому що навіть видатна людина, що стоїть на сцені – це тільки крихітний відрізок на нескінченній історичній спіралі. Але світло, яке широко розплющує очі у неї за спиною – вічне.

Квитки

Facebook