Людина ― істота соціальна, і їй властиве бажання стати частиною чогось більшого ― субкультури, активістської спільноти, натовпу на стадіоні чи державної революції. Проте що як долучення до більшого означатиме повну відмову від власного? І що як цей процес стане не збагаченням досвіду, а незворотним розчиненням? Cьогодні поговоримо про те, як осмислюють перспективу розчинення різні письменники-фантасти.

Коли ми думаємо про смерть і про те, чим саме нас лякає перспектива остаточного зникнення, багато хто говорить про страх перед втратою індивідуального надбання ― тобто тих знань, умінь та виняткових характеристик, із яких складається наша особистість. Саме ці властиві лише нам особливості, привнесені у колективний досвід суспільства, здатні докластися до побудови чогось більшого й важливішого, ніж наше окреме життя. І вагаючись упродовж відведеного нам життєвого терміну між бажанням вирізнятися, не бути як усі, та прагненням долучатися до ширшої спільноти, як-то гурту друзів чи політичного мітингу, ми все ж таки рідко готові приймати будь-який із цих варіантів у екстремумі. Навіть найбільші індивідуалісти не обов’язково шикуватимуться в чергу за квитком в один бік до програми Ілона Маска з колонізації Марсу ― для такого рішення потрібні дещо жертовніші особисті якості. Так само нам, звісно, приємно на короткий час стати частиною великого суспільно-політичного руху, однак за його межами ми завжди матимемо власні амбіції та цілі, і якби ми й могли заради чогось від них остаточно відмовитися, це “щось” повинно було б бути чимось дуже значним.

В оповіданні Євгена Ліра “Ми” змодельована ситуація, коли розчинення у колективному є абсолютно недобровільним. Ми точно не знаємо, що саме звертається до нас зі сторінок книжки, бо воно називає себе просто “ми”. Зовні вони схожі на неприродний туман, але насправді є радше чимось від’ємним, аніж матеріальним. Це щось, що існувало ще до початку часів, до появи світла та темряви, і його мета ― протилежна до творення: поглинання. Цього разу їхньою жертвою стає лісник, який виходить на звичний обхід ― і просто безслідно зникає у псевдотумані. Вони запевняють читачів, що чоловік навіть не встигає бодай щось осмислити. “Кожна людина, що потрапляє у нас, бачить щось зі своєї звичної реальності. Щось дуже близьке, що упевнює її у безпеці. Що нічого не трапилось. Що інтуїція збрехала. Що довгий день закінчується, час спати. Ніхто не усвідомлює свого розчинення, бо свідомість розчинається так само”.

Остання фраза особливо важлива, бо наша свідомість і є основним мірилом та інструментом відмежування нашого Я від світу довкола. Карл Юнґ називав ключовим для нашої психіки протистояння між свідомим та несвідомим. З одного боку маємо Еґо, центр свідомості, те, що ми добре знаємо і можемо про себе розповісти. З іншого розташована Самість ― глобальна структура, яка поєднує у собі і Еґо, і всі архетипи несвідомого. При тому, що Юнґ вважав надзвичайно важливою інтеграцію різних виявів підсвідомого, ― таку собі цілеспрямовану роботу з нашими слабкостями, ― він також констатував, що Самість настільки всеохопна, що наша психіка просто не здатна осягнути її повністю, не завдавши собі непоправної шкоди. Це можна порівняти зі спогляданням сонця: ми спокійно дивимося на нього на відео чи фотографіях, однак якщо довго спостерігати за ним незахищеними очима, можна осліпнути. Іншими словами, у долученні до якоїсь глобальної цілісності завжди буде межа, за якою крихкіші структури Еґо, нашої маленької особистості, почнуть безповоротно плавитися й розчинятися. Причому цілком можливо, що ця смерть особистості може вам навіть сподобатися, от тільки як і у випадку зі смертю фізичною, навряд чи ви вже зможете комусь про цей досвід розповісти.

Цінність індивідуальності порівняно з глобальнішою свідомістю хвилювала багатьох фантастів. У класичній новелі Джорджа Мартіна “Пісня для Лії” двох телепатів запрошують дослідити феномен так званого Культу Єднання, адепти якого добровільно згодовують свої мозок та тіло слизоподібному паразитові. Причина, з якої жителі цієї планети так легко відмовляються від своєї особистості, закладена у назву самого культу і стає зрозумілою героям доволі швидко. Приєднані не просто починають почуватися одним цілим; їх охоплює всеосяжна глибинна любов ― до інших членів культу, до будь-яких людей довкола, до самого всесвіту. Вони переживають постійний екстаз, майже еротичне почуття, яке просто знецінює всі їхні попередні дрібні прив’язаності чи поривання. Телепатку Лію це настільки вражає, що вона зрештою вирішує приєднатися й сама. Розмірковуючи про це, оповідач, який ледь не наслідував її приклад, констатує, що людина вічно прагне до приєднання; вона здатна навіть вигадати собі Бога, аби тільки не лишатися сам-на-сам із нескінченним порожнім космосом. Однак на відміну від шкінів, антропоморфних жителів планети з паразитом, у людях борються два первісні почуття ― бажання любові та страх перед нею, тому далеко не всі з них готові погодитися на розчинення у вічному екстазі, відмовившись від усього властивого та дорогого їм у попередньому житті.

Із проблематикою новели Мартіна перегукуються твори ще одного відомого фантаста ― Айзека Азімова. Головний герой четвертої та п’ятої частини циклу “Фундація”, Ґолан Тревіз, із веління долі потрапляє на планету Гею. Уся Гея являє собою колективну свідомість, що об’єднує не лише людських жителів, але й тварин, рослини, мінерали, кам’яні породи тощо, і Гея вважає, що такий порядок варто було б поширити на всю Галактику. Саме від Тревіза залежить, чи трансформує Гея за власним зразком увесь всесвіт, і з цього приводу він постійно сперечається з геянкою, яка супроводжує його у подорожі. Чоловік категорично не готовий відмовитися від своєї індивідуальності й особистого простору, не бажаючи ані переживати почуття усього всесвіту, ані ділитися з усім всесвітом власними. Аргументи геянки спираються на аналогії з людським тілом: мовляв, кожна його клітина має окрему цінність, однак тільки разом вони утворюють складний і надзвичайно ефективний організм. На що Тревіз відповідає, що окремі клітини його тіла себе не усвідомлюють, і об’єднання у великий організм не травмуватиме їх настільки, наскільки травмуватиме об’єднання у всесвітню надсвідомість окремих людей із їхніми особистими бажаннями, прагненнями та слабкостями.

Згадані космоопери Мартіна та Азімова опубліковані з різницею в десять років, у 1976-му та 86-му відповідно, однак обидва письменники так чи інакше спостерігали на власні очі події Холодної війни та подальшу глобалізацію. На відміну від описаних Юнґом тонких психологічних процесів, економічні та соціальні зрушення 70-х, підживлені розвитком інформаційних та телекомунікаційних технологій, на власні очі спостерігав чи не весь світ. І що більше з тих часів інформаційний та торговельний обмін стиратиме кордони між державами та національними економіками, то активніше зростатиме підсвідомий страх людства перед гомогенізацією. Антиглобалісти висловлюють різні міркування: що глобалізація збільшить економічний розрив між багатими та бідними країнами, або ж узагалі відбуватиметься лише на користь так званого “золотого мільярду”. (Нагадаю, майже в цей самий час, у першій половині 1980-х, Вільям Ґібсон почне описувати у своїх творах дистопічний світ, у якому основний капітал зосереджений у транснаціональних корпораціях, а решта населення виживає хто як може). Острах перед глобальним об’єднанням, яке нібито змушуватиме все людство жити за правилами найсильніших країн на кшталт США і відмовлятися від власної культури, може й не прямолінійно, але відбивається й у фантастичних творах цього періоду. Так, більша й уніфікованіша структура може діяти значно ефективніше, але ми, окремі її складові, хочемо лишити за собою право на самовизначення.

Однак якщо класична фантастика минулого століття працювала з можливими соціальними сценаріями для майбутнього людства, то трилогія “Південний округ” Джеффа Вандермеєра (“Знищення”, “Засвідчення” й “Замирення”) із моторошною незворушністю розмірковує над тим, що відбуватиметься зі світом після нас. Дія циклу обертається навколо так званої Нуль-зони, яка лише на перший погляд подібна до знаменитої Зони братів Стругацьких, проте ідейно виходить за рамки колекції цікавих іншопланетних аномалій. У екранізації Алекса Ґарленда 2018 року (її ви знаєте за прямолінійнішою локалізацією “Анігіляція”) зовнішня оболонка Нуль-зони схожа на мінливу райдужну поверхню мильної бульбашки. Всередині ж простягається багатокілометрова територія, що зазнала загадкової трансформації. З трохи більше десятка експедицій, які вирушили досліджувати природу цієї трансформації, повернулися далеко не всі, а відповідальна за дослідження урядова організація вже майже готова здатися й просто чекати, доки зона, межі якої з кожним роком потроху розсуваються, не захопить усю планету.

Трилогія Вандермеєра, звісно, має серйозне екологічне підґрунтя, хоча й уникає надмірної повчальності на кшталт “люди, схаменіться й припиніть руйнувати нашу планету, доки ще не пізно”. Справді, можна сказати, що невідома сила Нуль-зони відновлює природу після наслідків людської діяльності: тут з’являються абсолютно нові види рослин, тварин і грибів, змінюється топографічний ландшафт, а записи дослідників свідчать, що ті повсякчас переживають змінені стани свідомості. Учасник найпершої експедиції казав про це так: “Я відчув, ніби став водночас вільним і більш скутим; відчув, що можу робити що завгодно, поки не заважаю себе спостерігати”. Це надлюдське спостереження гостро відчуває і біологиня з першого тому трилогії, “Знищення”: вона випадково вдихає спори місцевих грибів, і відтоді її з кожним днем наповнюють химерні відчуття, які вона описує як сяйво і яким дедалі слабше може опиратися.

Нуль-зона не просто запускає у живих організмів неконтрольований ріст клітин, як це буває на радіоактивних ділянках. Вона здатна перетворювати одне на інше, узяти клітини лисиці й зробити з них мох, а місцевого мешканця, якого аномалія заскочила зненацька, вростити у стіну плоті, продовжуючи при цьому підтримувати частину його життєвих функцій. Вона немовби не бачить різниці між різними явищами, переплавляючи весь доступний їй матеріал і перетворюючи його на щось геть нове, ще й послуговуючись при цьому уривками не лише тіл, але й свідомостей. Як саме комунікують ці свідомості у своєму напіврозпаді, чому зона створює цілковиті копії своїх відвідувачів і яким чином на стіні покинутої вежі з’являється довжелезний напис, виконаний грибами, людина ззовні осягнути майже нездатна.

Цей гіперпсиходелічний досвід виходить далеко за рамки будь-яких систем логічного мислення, і Вандермеєр ризиковим чином посилює це враження, лишаючи трилогію з частково пояснюваним, але відкритим фіналом. Нуль-зону, цей гіпероб’єкт за термінологією Тімоті Мортона, неможливо зупинити, і вона неминуче наближає нас до фіналу людства. Звісно, сама планета нікуди не зникне, і ми всі певним чином продовжимо на ній існувати, у формі рослини, миші чи міцелію на стіні напівзруйнованого маяку, однак не збережемо достатнього обсягу звичної для нас свідомості, щоб належним чином осягнути своє буття. Опиратися цьому, виборюючи собі додаткові роки осмисленого існування, чи віддатися на поталу новій формі життя, кожен персонаж зрештою вирішує для себе сам.

Деякі апокаліптичні сценарії, що їх висувають сучасні фантасти, не настільки вже й далекі від утілення. Цілком можливо, що на людство чекатиме щось банальніше, ніж поглинення чужорідною надсвідомістю ― скажімо, поступове виснаження природних ресурсів чи глобальна ядерна катастрофа. Але поки Годинник Судного Дня ще відводить нам трохи часу, ми маємо змогу на мить зупинитися й поміркувати над тим, наскільки цінним є даний нам еволюцією дар рефлексії і як ми інколи починаємо цінувати його лише тоді, коли вже майже його втрачаємо.

Євген Лір. Ми // Підземні ріки течуть (Видавництво Жупанського, 2018 р.)

Джордж Р.Р. Мартін. Пісня для Лії // Ночеліт (Км-Букс, 2018 р.)

Айзек Азімов. Межа Фундації (Клуб Сімейного Дозвілля, 2020), Фундація та Земля (готується до друку)

Джефф Вандермеєр. Знищення. Засвідчення. Замирення (Км-Букс, 2017-18)