У багатьох пацієнтів, яким довелося пережити клінічну смерть і реанімацію, лишаються яскраві враження про перебування за межею життя. Розповіді про біле світло, рух довгим тунелем і усвідомлений вихід із власного тіла настільки поширені, що привертають увагу широкого кола дослідників — від представників доказової медицини до парапсихологів. Наука поки не дає однозначного пояснення природи цих переживань, а популярні версії варіюються від суто біохімічних до релігійних. Вони також неминуче породили цілий жанр ньюейджевої літератури, що вважає так звані навколосмертні переживання неспростовними доказами життя після смерті. Але сьогоднішній подкаст від Khatacomb присвячений не розмовам із янголами, а рідкіснішим випадкам, коли замість духовного очищення тимчасове посмертя приносить лише страх і посттравматичний стрес.

Минулого разу ми говорили про бардо — категорію тибетських уявлень про посмертний досвід. Проте якщо всі подібні гіпотези зі зрозумілих причин спекулятивні й належать до площини вірувань, то для дослідження навколосмертних переживань у нас є масив медичних даних і свідчень пацієнтів. Сам термін near-death experience популяризував у середині сімдесятих років двадцятого століття психіатр Реймонд Муді, й відтоді феномен не тільки всебічно досліджувався, а й увійшов у популярну культуру.

Найвідоміший різновид свідчень — це той самий тунель із білим світлом, позатілесні відчуття, рух угору та спілкування з “вищими” сутностями. Свій емоційний стан люди, які пережили клінічну смерть, часто описують як умиротворений: на них наринає всеохопне почуття любові до сущого, після якого не завжди хочеться повертатися назад у тіло. Дослідники вважають, що характер образів, які бачать пацієнти, багато в чому залежить від їхніх релігійних уподобань та земного досвіду: тобто якщо людина вірить у янголів і уявляє їх собі певним чином, її свідомість імовірніше згенерує саме такий сценарій. Тим, хто пережив тимчасове посмертя, також властиво переосмислювати своє життя, змінювати звички, навертатися до релігії чи благодійної діяльності, і цю трансформацію полюбляють використовувати для навернення неофітів різні християнські та ньюейджеві течії.

Однак збираючи дані щодо навколосмертних переживань, лікарі почали звертати увагу на розповіді, що не вписувалися в очікуваний шаблон. Для декого посмертя виявлялося несподівано травматичним: замість радості пацієнти відчували страх, замість світла занурювалися в непроглядний морок і порожнечу, а замість янголів бачили браму пекла. Дослідники Ненсі Еванс Буш і Брюс Ґрейсон на основі власних спостережень та публікацій колег змогли класифікувати ці гнітючі, або ж, офіційнішою мовою, негативні навколосмертні переживання, розділивши їх на три категорії. Це, по-перше, інверсійний досвід, коли згадані вже зустріч зі світлом, польоти або рефлексії щодо власного життя викликають стрес, острах та сум. По-друге, видіння порожнечі, пов’язані з переживанням відсутності, нескінченної темряви та небуття. І по-третє, пекельні образи, коли людина потрапляє у безживну пустелю чи вогненну геєну і зустрічається зі зловісними потойбічними істотами.

Задокументовану реакцію пацієнтів Буш і Ґрейсон також поділяють на три категорії. Дехто сприймає негативні переживання як попередження і знак, що треба радикально змінити власне життя й поведінку; дехто раціоналізує, намагаючись пояснити видіння хімічними процесами мозку й не більше; в декого ж страхітливий навколосмертний досвід викликає серйозний посттравматичний розлад. Ці люди роками не можуть змиритися з пережитим, постійно питаючись у себе, що вони зробили не так, чим на таке заслужили і чому, коли вони очікували зустрічі з власним богом, бог їх покинув.

Одним із найвідоміших прикладів цього явища в маскультурі є фільм Джоела Шумахера “Коматозники”. Його герої, студенти-медики, наважуються на неоднозначний експеримент: увести одного з них у стан клінічної смерті й за хвилину реанімувати, спробувавши таким чином довести чи спростувати існування потойбіччя. Після того, як першому добровольцю, Нельсону, вдається повернутися з більш ніж яскравими враженнями, інші не тільки наввипередки прагнуть повторити його спробу, але й закладаються, хто зможе пробути там довше за інших. Кожен зі студентів зрештою проживає у позасмерті емоційно заряджений епізод власного минулого, але вже після повернення ті самі видіння починають мучити їх у щоденному бутті.

Фільм Шумахера позиціонує себе як горор, тож подальші події переходять із медичної площини у фантастичну. Когось із героїв переслідують діти, яких вони цькували багато років тому, когось колишня коханка, а Рейчел, студентка, яку ледве вдається реанімувати через втрату живлення в будівлі, наново переживає самогубство батька, ветерана В’єтнамської війни. Таким чином позасмертний досвід, який спершу викликав ейфорію й навіть конкуренцію за місце на реанімаційному столі, обертається кошмаром: герої дедалі більше упевнюються, що принесли з потойбіччя щось, що не дасть їм спокою.

Першим до рішення додумується персонаж Кевіна Бейкона: прагнучи очистити сумління, він знаходить дівчинку, над якою знущався з однолітками — тепер це, звісно, доросла жінка — і вибачається перед нею, після чого видіння зникають. Студентка з батьком-самогубцею знаходить у собі сили заговорити до привида й дізнатися, що її провини в його смерті немає. Один за одним герої прагнуть повернути рівновагу, виносячи на поверхню глибоко зачаєну травму, але для Нельсона, ініціатора експерименту, проблема залягає надто глибоко: щоб отримати прощення у хлопчика, який загинув через його жорстоку підліткову необережність, доведеться пережити клінічну смерть удруге.

“Коматозники” не позбавлені дидактичності, але нас цікавить не більш-менш очевидна ідея спокути провини, а саме персоніфікація позасмертного досвіду персонажів: він відображає не якийсь загальний набір світоглядних уявлень, а цілком конкретні події з життя кожного зі студентів. Цікаво, втім, що фільм не дотримується однакової логіки застосовно до різних персонажів. Поки Рейчел переживає фактично невиправдану провину, дехто з її колег узагалі встиг забути про власні негативні вчинки й не мучився ними; а видіння ловеласа Джо, який маніпулював коханками і потайки записував їх на відео, припиняються після того, як від нього іде наречена, а не тоді, коли він гіпотетично мусив би вибачитися перед колишніми партнерками. Попри це, сама екранна ймовірність негативного тимчасового посмертя є доволі свіжою на фоні безлічі ньюейджевих фільмів, які прямолінійно подають клінічну смерть як обов’язок переродження у кращу версію себе.

У недооціненому “Нетфліксом” фантастичному серіалі “OA” навколосмертний досвід стає лише ключем до наступного сюжетного етапу, про який неможливо говорити без спойлерів, але загалом його головні персонажі стають недобровільними учасниками експерименту, покликаного зібрати докази існування життя після смерті. Про це вони дізнаються поступово, спільно вирішивши розробити план збереження свідомості. Спершу — щоб зрозуміти, в чому полягає сам експеримент і чому жоден з них про ці маніпуляції не пам’ятає, а потім — щоб повернутися з позасмертя, куди їх раз за разом відправляє одержимий лікар, із реальними спогадами та підказками до звільнення. Останнє їм певною мірою вдається, а головна героїня серіалу не тільки приносить із того світу серію магічних жестів, здатних змінювати реальність, але й прозріває після багаторічної сліпоти. Однак добуваються ці знання дуже травматично: по-перше, учасникам експерименту тепер доводиться помирати свідомо, а по-друге, позасмертя схоже на поганий сон, у якому марно намагаєшся втекти від небезпеки. Кожного з героїв їхня перша клінічна смерть і справді суттєво змінила — наприклад, вони виявили у собі незнані до того таланти. Проте саме це й наражає їх на небезпеку, а що більше вони дізнаються про посмертне існування, то скорботнішими стають ці знання й тим довшим, на жаль, є шлях до омріяної волі.

Негативному позасмертю також присвячений досі не перекладений українською, але вкрай чудовий роман Жана-Крістофа Ґранже “Присяга лімбу”. Ґранже у своїх творах не цурається відвертих перебільшень і спекулятивних припущень, через що більшість його романів закінчуються в джунглях Амазонки, африканській глушині чи покинутій дослідницькій установі в Монголії. “Присяга лімбу” також проходить чималий шлях від спроби самогубства ревного католика-поліцейського і контрабанди екзотичного наркотику до таємних організацій та міжнародної серії жорстоких убивств. Та в центрі задуму лежить гіпотеза, яку, щиро кажучи, треба було озвучити в літературі вже давно: що як, переживаючи клінічну смерть, людина зустріне не Бога чи янголів, а диявола? Що як цей досвід настільки її змінить, що навіть колишня паломниця, дивом зцілена від невиліковної хвороби, перетвориться на одержиме злом чудовисько?

Ґранже пускає по сліду перероджених дияволом двох колишніх друзів, поліцейських Люка і Матьє, які свого часу вчилися разом у духовній семінарії, а тоді вирішили пізнати зло на практиці. Обидва дивом зберегли віру попри пережитий досвід пекла на землі: Люк багато років працює у нарковідділі й одержимий намаганнями зрозуміти диявольський задум на прикладі злочинців, Матьє ж до занурення в світ паризької проституції був місіонером у Руанді якраз у розпал геноциду тутсі. З огляду на неймовірність самогубства Люка стає зрозуміло, що той після тривалих пошуків спробував зустрітися з дияволом віч-на-віч. Однак причини такого вчинку пролягають значно глибше, а слід його тягнеться до серії підозріло схожих, але майже ніяк не пов’язаних злочинів, скоєних людьми, які вважали, що від смерті їх урятував сам нечистий. Кардинальне переродження цих людей вражає передусім неочікуваністю: свій посмертний досвід вони згадують ніби поступово, довгий час лишаючись цілковито адекватними й не схильними до насильства особами, але потім із незбагненних причин трансформуючись, звідкілясь засвоюючи невідомі їм раніше навички й повністю змінюючи поведінку.

Ґранже розвиває тему до міжнародного масштабу, описуючи навіть потаємні архіви Ватикану, де зібрані церковні дослідження диявола ледь не за два тисячоліття християнства. Власне, сильний жанровий бік роману якраз і полягає в непевності межі між містично-релігійним та приземлено-детективним поясненням. Люк шукає докази диявольських діянь скрізь, від серйозних психічних розладів до геноцидів двадцятого століття, намагаючись відокремити свідомі людські вчинки від несвідомих і пояснити природу останніх. Здатність людини чинити жахливу наругу над своїм видом завжди викликала багато питань, надто коли виконавці цих жахіть видавалися до того цілком порядними людьми. Сьогодні, зробивши певні висновки з історії, ми вже починаємо розуміти, що від влучної пропаганди чи психологічного впливу не застрахований майже ніхто. Ґранже зрештою підводить читача до схожого висновку, хай навіть джерелом цього впливу у книжці виступає сама персоніфікація зла, спрямована на вразливу людину в мить найважливішої боротьби — між життям і смертю.

Зрозуміло, що в кожному зі згаданих сьогодні творів навколосмертний досвід стає для персонажів визначальним — цього вимагає драматичний простір вигаданої історії. Його наслідки при цьому можуть розташовуватися на різних кінцях спектру: якщо у Шумахера позасмертя максимально індивідуалізоване й дає шанс на спокуту, то у Ґранже — навпаки, практично уніфіковане і непереборне. Проте з точки зору сторітелінгу негативний досвід, як і будь-яка інша травматична подія, є значно ефективнішим рушієм сюжету, ніж позитивна версія. Зустріч із янголом безперечно може вразити, але вразить ще більше, якщо цей янгол виглядатиме не як Траволта у фільмі “Майкл”, а як позбавлені будь-яких ознак антропоморфності тисячоокі колісниці. Негативний досвід важче прожити, але він дає значно цінніший урок і здатен суттєво піднести людину над її попереднім існуванням.

Разом з тим, яке б пояснення природи навколосмертних переживань нам не імпонувало — езотеричніше чи науковіше, — ми маємо розуміти, що будь-яка екстремальна подія нашого життя не мусить ставати визначальним елементом нашої особистості. Безперечно, клінічна смерть багато для кого стає інсайтом, однак рішення, як розпорядитися “другим шансом”, завжди залежить від самої людини. Ні від кого не вимагається навертатися після цього до харизматичної секти чи присвячувати решту життя виключно благодійності. Так само й негативні переживання не мають ставати приводом для самозвинувачень, а реакцію на них за потреби можна відкорегувати з профільними спеціалістами. Бо якщо навколосмертний досвід і вчить усіх нас чомусь універсальному, то це цінності відведеного нам часу, яким краще розпорядитися згідно власних уподобань та амбіцій. Перефразовуючи принцип відомого окультиста, чини як волієш, тільки не шкодь іншим, і тоді наше спільне існування на цій планеті у цей проміжок часу буде оптимально продуктивним.