Британський комедійний актор і великий прихильник горору Меттью Голнесс, один з творців пародійного телеперсонажа-письменника Ґарта Маренгі, дебютував 2018 року у великому кіно авторським фільмом “Опосум” — дуже камерною, але неймовірно стильною і проникливою історією про травму, страх та дитячі фантазії, які, мов пухлина, проростають у доросле життя. Ще у 2009-му Голнесс написав однойменне оповідання для антології “The New Uncanny: Tales of Unease”, що надихалася відомими ідеями Фройда про моторошність примарно знайомого, і згадав про нього, шукаючи ідею для горорної повнометражки. Зрештою на основі короткого літературного начерку режисерові вдалося вибудувати багатошарову стрічку, де осмисленим символізмом насичена кожна дрібниця, і серед них — жодної зайвої.

Після скандального виступу, який коштував йому роботи, лялькар Філіп (Шон Гарріс) повертається в рідний дім, де досі живе його дядько Моріс (Алан Армстронґ). Причина скандалу лишається за кадром, але він, імовірно, пов’язаний з Опосумом — страхітливою великою лялькою з людським обличчям і павучими ногами, яку Філіп привозить із собою з наміром знищити. Втім, це виявляється не найпростішим завданням: здається, що б чоловік не робив із лялькою, та постійно повертається. Тим часом Філіп, замкнений невротичний дивак, що ходить околицями міста з коричневою валізкою, починає викликати підозри у причетності до викрадень місцевих дітей.

Сама поява образу Опосума, як згодом виявляється, глибоко вкорінена в минулому чоловіка, пов’язаному з його будинком, замкненою кімнатою в ньому та нелюдимим дядьком. Причину напружених стосунків дядька й небожа, як і таємницю кімнати, ми дізнаємося тільки наприкінці, але помітно, що Філіп зневажає Моріса й водночас боїться. При цьому чоловіки пов’язані спільним ремеслом: саме дядько навчив нашого героя робити ляльки — “єдине, що тобі колись добре вдавалося”. Нині Моріс, старий із хрипким кашлем і брудними нігтями, є настільки ж очевидним уособленням розпаду, як і давно не ремонтований дім, у якому він продовжує жити. З небожем він розмовляє переважно ущипливими питаннями, виштовхуючи його з і без того хисткої психічної рівноваги, а подекуди й відверто газлайтить Філіпа. Родинний конфлікт відтак стає однією з найцінніших граней фільму: задля акторської правдоподібності Гарріс і Армстронґ навмисне практично не спілкувалися на майданчику, окрім як у кадрі.

Водночас ми до останнього не розуміємо, чи причетний насправді Філіп до зникнення дітей. Він мовчки стовбичить біля своєї колишньої школи, блукає в лісі і покинутих військових казармах, сидить із сигаретою на дитячому майданчику і час від часу чує голос, який його кличе. Травмованість Філіпа очевидно виявляється через кінематографічні засоби: розірваний монтаж підкреслює нестабільність його психіки, що постійно повертається до небажаних спогадів і не завжди орієнтується в теперішній реальності, а операторська робота раз у раз змаляє персонажа, то витискаючи його на периферію кадру, то підглядаючи за ним звідкись з-за меблів чи гілок. Історія подається нам через класичного ненадійного оповідача, й усе, що ми розуміємо напевно — це безпосередній зв’язок Філіпа з Опосумом: лялька настільки глибоко уособлює трагічне минуле чоловіка, що він не може її остаточно позбутися, як би не намагався.

Опосум — відображення Філіпа і його травми водночас; чоловік вдивляється у ляльку, як у дзеркало, але абсолютно жахається її бридких, волохатих і майже живих на вигляд лап. Саркастичні натяки дядька, острах бути звинуваченим у злочинах і настирливе небажання клятої маріонетки знищуватися вогнем, водою і стусанами змушують Філіпа ціпеніти, тікати від людей і помітно регресувати в дитинство, коли його проблеми тільки починалися. У ті часи маленький Філіп написав і власноруч проілюстрував книжку “Опосум: Як він з’явився на світ”, на сторінках якої оповідає історію появи моторошного чорного чудовиська, що полює на осиротілих дітей:

Після пожежі.

Опосум. Чи це він вичорнив саме сонце над нашим містечком?

Опосум. Хіба його погляд не схожий на лице смерті наяву?

Узріть, як він з’явився на світ.

Хто чигає там, потворний?

Лиш Опосум, як сажа чорний.

Мамо, тату, що чекати?

Від Опосума тікати.

Гляньте, онде він лежить,

Мертво на дітей глядить

І солопить язика.

Як прокинеться — тіка.

Хоч і мертвого вдає він,

То не назавжди:

Від Опосума і ку́льок

Знай чекай біди. […]

Тон вірша перегукується не тільки з дитячими віршиками, але і з риторикою так званих public information films — урядових відео, які свого часу показували на британському телебаченні, попереджаючи дітей про різні небезпеки зовнішнього світу; саме ними Голнесс надихався естетично, готуючись до зйомок фільму. “Опосум” і справді нагадує іншу епоху: жовтувата картинка, сіро-брунатний інтер’єр дому Філіпа, старенький телевізор із маленьким екраном, ба навіть іржаві бочки, в яких Моріс палить сміття. Доповнює враження ще один вихідець із минулого — саундтрек від The Radiophonic Workshop, легендарної електронної студії BBC, закритої у 1998; склад відновленої студії спершу залюбки дозволив режисерові використати оригінальну музику з архівів, а тоді, на його здивування, створив нове музичне оформлення і саунддизайн, що надзвичайно вдало підкреслюють душевний стан Філіпа та його застиглість у липких тенетах травми.

В оригінальному оповіданні Голнесса герой зібрав ляльку з частин підібраних мертвих тварин. Моріс змушує небожа переповідати йому неприємну історію з дитинства — про те, як однолітки Філіпа, познущавшись над лисицею, пхнули хлопця просто у мертве тіло, а потім ця лисиця ожила. “Ми показали їм”, — двозначно мовить дядько і хрипко хихоче, шкірячи жовті від нікотину зуби. Вже дорослий Філіп знову бачить в околицях то мертву, то вже живу лисицю; за словами Моріса, та просто прикидається, грає з людьми. Символічно, що вираз “play possum” також означає “прикидатися мертвим” — у широкому сенсі. Або, наприклад, знати страшну правду, але мовчати, бо ти — лише малий і вкрай заляканий хлопець. Лялька Опосума стає для Філіпа єдиною можливістю хоча б метафорично проговорити те, що з ним трапилося, але її створення — тільки перший крок до видужання. Щоб знайти в собі сили зайти у замкнену кімнату, подолати власну безпомічність та нарешті взяти життя у власні руки, чоловікові знадобиться значно більша сміливість. І, можливо, здатність урятувати іще когось, окрім себе, зможе дати йому для цього необхідний поштовх.

“Опосум”, звісно, не є горорним фільмом у звичному сенсі; він жахає не неймовірністю вигаданих подій, а навпаки, їх жорстокою прозаїчністю, буденністю зла, яке підстерігає беззахисну дитину у байдужому світі дорослих. Шон Гарріс від першої до останньої хвилини блискуче тримає напругу фільму на власних плечах; його колега Алан Армстронґ так само правдоподібно розповсюджує навколо себе припах гниття і лиховісності. Обидва персонажі, кожен зі свого боку, є свідченнями моторошної правди нашого життя, в якому жертві несправедливості доводиться весь свій вік носити у серці, чи то в сумці, свій біль і свою кривду.