Попри щорічне розростання гік-авдиторії та її перетворення з маргінальної тусівки на значний фінансовий рушій індустрії розваг, несприйняття коміксів та їх екранізацій і досі стає у суспільстві маркером демонстративної елітарності ― мовляв, несерйозно це все. У соцмережах подекуди можна натрапити на справжніх Ріп ван Вінклів, які принципово припинили дивитися серіали десь після “Загублених” і відтак переконані, що нинішнє телебачення суцільно має вигляд перших сезонів “Секретних матеріалів” (безперечно крутих на свій час, не подумайте). І хоч деякі продукти Marvel Television та каналу CW справді орієнтовані на гардкорних фанатів коміксів, комерційна успішність останніх десяти років дозволила давати зелене світло і оригінальним авторським проєктам ― серед яких зі спринтерським відривом перемагає “Легіон” Ноа Гоулі.

Якщо спробувати окреслити принади цього шоу двома словами, то “Легіон” ― це найкращий коміксовий серіал для тих, хто ніколи не читав класичних коміксів, майстерний місток між світом “Людей Ікс” і фестивальним кінематографом Кубрика, Лінча та Веса Андерсона. Це яскраве, дотепне й дуже недооцінене шоу, що за більшої популярності могло би перевернути уявлення про сучасне телебачення ― але й поза тим успішно виводить його на рівень високого мистецтва. “Легіон використовує візуальну сторону, монтаж, музику та звук краще за майже будь-який серіал на телебаченні, ― стверджує критик із NPR Девід Б’янкуллі, ― і я маю на увазі не лише сучасні серіали, а будь-які в історії”. Ми можемо лише погодитися з тим, що команда Гоулі підняла постановку на небачений рівень; поки що єдиним нашим кандидатом на сусідство у цій ніші є “Maniac” Кері Джоджі Фукунаґи ― але ми дуже сподіваємось на конкурентний дух індустрії у майбутньому.

“Легіон” оповідає про Девіда Геллера, хлопця з діагностованою шизофренією, який дізнається, що є чи не найсильнішим мутантом у світі ― і намагається впоратися з наслідками цього знання. За коміксами Девід був сином Чарльза Ксав’єра, того самого Професора Ікс, який опікувався школою для юних мутантів, ― але виріс із матір’ю та вітчимом, за межами впливу свого відомого родича. Володіючи здатністю підкорювати собі час та простір, Геллер водночас страждав на множинний розлад особистості, й використання ним сил дуже залежало від того, яка з його внутрішніх персон наразі брала гору.

Для глядачів серіалу ці вихідні дані були секретом Полішинеля, однак Гоулі зумів вплести знайомі елементи у сюжет таким чином, щоб розвиток персонажа відбувався послідовно й дещо оманливо для глядача. Власне, найпершою метою шоуранера було створення ненадійного оповідача. “Мені не треба, щоб ви розуміли, що це все означає, ― пояснював Гоулі свій творчий метод. ― Мені треба, щоб ви це пережили”. Ми сприймаємо екранні події переважно очима Девіда, який не здатен відрізняти справжні речі від галюцинацій, відповідно, нам це так само не завжди під силу. Ще в початковому епізоді першої серії, коли Девід зустрічається в лікарні з сестрою, ми бачимо за її спиною людей, яких там бути не мусить; і не дивно, що коли хлопцем, який багато років провів у спеціалізованих установах, раптом починають цікавитися підозрілі незнайомці, він не поспішає приймати все на віру. Зважаючи на комплексність світу серіалу, в якому існують мутанти, астральні подорожі та переміщення у часі, розібратися в реальності оповіді та істинній мотивації всіх персонажів часом непросто, надто зважаючи на звичку Девіда інтерналізувати зовнішні травми та несвідомо перетворювати їх на частину особистої міфології.

У лікарні Девід зустрічає дівчину на ім’я Сід (на честь Сіда Барретта), як виявляється, також мутантку ― вона здатна обмінюватися тілами з людиною, якої торкнеться, і тому змушена завжди носити закритий одяг та рукавички. Попри неможливість фізичного контакту, Девід закохується у дівчину, і зрештою вона допомагає йому вибратися з-під суворого нагляду лікарів та зацікавлених у здібностях хлопця агентів таємничого Третього відділу. Так Геллер потрапляє до команди Мелані Берд ― психіаторки, яка, на відміну від інших, не пригнічує його здібності, а допомагає їм розкритися. Саме так Девід дізнається, що він мутант, що його сили практично необмежені, а ще ― що страхітливий монстр, який переслідував його у дитинстві, насправді є лихим духом, який уже добрячі тридцять років живе в його тілі й категорично не бажає те полишати.

Амбівалентність реального та нереального у серіалі, окрім заплутаності сюжету (Гоулі не розповідав його акторам наперед, аби їхнє зачудування навколишнім божевіллям виглядало ще природнішим), підкреслює й дуже продуманий дизайнерський підхід до постановки. Більшість декорацій, які можна побачити в кадрі, будувалися повністю; велика частина ефектів виконана без комп’ютерної графіки, включно зі знаменитою сценою у першій серії, коли нервовий зрив Девіда буквально трощить кухню довкола. Постановники з костюмерами працювали над ефектом позачасовості, спираючись на естетику ретрофутуризму, тож упізнавані елементи візуалу шістдесятих тут поєднуються з модерною фантастичною атрибутикою. Уважний підхід стосувався і колористики: одяг персонажів несе в собі важливі акценти характеру, різні середовища мають різні домінантні кольори, а в одній із найкращих серій першого сезону є навіть чорно-біла стилізація під німе кіно.

Серіал також демонструє якщо не прецедентне, то принаймні рідкісне для телебачення жанрове різноманіття, регулярно порушуючи глядацьку інерцію неочікуваними епізодичними вставками. Ось лише частковий перелік того, що можна побачити за три сезони: пісні, танці, казка, горор, освітні ролики, анімація, греко-римська боротьба та реп-батл. На диво, все це дуже органічно вписується у сетинг, оскільки у світі, де кордони реальності та вигадки дуже умовні, можливо все.

Спираючись на цілком упізнавану коміксову традицію, “Легіон” значно винахідливіше за безліч інших сюжетів реалізує тлумачення межі між психічним захворюванням та суперсилою. Якщо наратив “ти не божевільний, це все насправді” і став доволі розповсюдженим за останнє десятиріччя кіносупергероїки, то Гоулі цілком конструктивно досліджує питання, а чи обов’язково обидві можливості мусять виключати одна одну. Девід ― одночасно мутант, одержимий монстром та психічно нестабільний, і всі ці три обставини утворюють гримучу суміш, із якою непросто впоратися ані йому, ані людям, які намагаються йому допомогти.

Більше того, за три сезони Геллер устигає пройти повноцінний шлях від героя до антигероя ― частково продиктований виправданою недовірою до людей, які врятували його, але ніколи не казали до кінця правди. Опанувавши власні сили та усвідомивши, що на повноцінне протистояння йому мало хто може зазіхнути, Девід починає по-дитячому вперто наздоганяти втрачене та компенсувати все те, чого йому раніше бракувало. Що більше оточення дає приводи сумніватися у власній щирості та готовності потурати Геллеровим забаганкам, то активніше внутрішні голоси переконують, що насправді йому більше ніхто не потрібен. Як поступово стає очевидним, зародок Девідових проблем ― у нестачі батьківської любові, яку хлопець відчайдушно намагається заповнити увагою Сід та всієї команди Мелані. Коли ж виявиться, що цього недостатньо, він знаходить спосіб змусити любити себе абсолютно незнайомих людей, силоміць зібравши й вередливо очоливши власний маленький культ.

Глибиною героїв серіал завдячує не лише сценарію, але й великою мірою акторському касту, в першу чергу ― блискучій грі Дена Стівенса, який пропрацьовує характер Девіда буквально на рівні мікроміміки, характерної жестикуляції та голосових інтонацій, і тому здатен легко утримувати на собі увагу протягом трьох сезонів. Винятковість перформансу стосується й Ленні у виконанні Обрі Плази, хуліганської подруги Девіда ще з долікарняних часів, чий персонаж у початковому сценарії був чоловіком, проте Гоулі вирішив запропонувати цю роль акторці ― і поцілив якнайкраще. Плаза загалом спеціалізується на амплуа girl with issues, однак її Ленні ― це щось особливе: вона не просто слугує виразом темної сторони Девіда, підначуючи його на аморальні вчинки; вона й справді лиха.

Хвалити акторів можна нескінченно, проте особливо варто відзначити вишуканого антагоніста Амаль Фарука, того самого “лихого духа”, а насправді ― ще одного могутнього мутанта у виконанні іранського актора Навіда Неґабана; а також новозеландського коміка Джемейна Клемента, який видає одну з найкращих ролей у своїй кар’єрі і весь другий сезон виступає в ролі диктора освітніх передач для глядача. А ще тут є жінки-андроїди з вусами, референси до “Аліси у дивокраї”, саундтрек із Pink Floyd, монтажні глітчі, що змушують “Ванда/Віжн” червоніти від заздрощів, і найзворушливіший фінал, який тільки можна собі уявити ― хоча, щиро кажучи, всього того, що встигає показати шоу за 27 епізодів, уявити просто нереально, якщо ви не провели юність у лабораторії Альберта Гофманна чи не їздили у репортерські турне з Гантером Томпсоном. Дякувати богам, сучасне телебачення дає можливість безпечно розширити свідомість, не відходячи від екрану ноутбука.

Попри високі оцінки критиків та ряд номінацій на телевізійні нагороди, “Легіон” суттєво вирізняється з ортодоксальнішої лінійки серіалів Marvel Television, і якщо частина потенційної аудиторії про нього просто не чула, іншу дещо відлякав авангардний підхід Гоулі ― його “Фарґо” здобув набагато більше визнання серед глядачів. Однак переживши разом із Девідом та його компаньйонами злети, падіння та остаточний катарсис, ми не можемо дивитися на телебачення тими самими очима і щиро прагнемо, аби цей неймовірний досвід із нами розділили інші. Перефразовуючи наших знайомих музикантів: “Вам може не сподобатися, але ви мусите спробувати подивитися”. Можливо, вам не вистачає саме цієї проміжної ланки, аби звернути увагу на величезний, прекрасний і сповнений оригінального авторського бачення світ коміксів, який завжди радо вітає нову та сміливу творчу кров.