Непереборно забажавши ознайомитися з культурним життям близького закордону, редакція влаштувала собі спонтанний угорський кіномарафон. Щиро кажучи, про угорське кіно нам не було відомо
Психологічні теорії ХХ століття подарували нам краще розуміння двох визначальних для людської поведінки сил – Ероса й Танатоса, прагнень до життя та смерті. Звісно, оригінальну фрейдистську концепцію суттєво вдосконалили подальші дослідження, однак непідробний інтерес до смертності та саморуйнування перебуває сьогодні у центрі уваги багатьох сфер – від медичної до магічної. Невідворотність смерті стає надзвичайно переконливим фактором, що змушує людей ефективніше розпоряджатися власним часом та ресурсами, а всі намагання припідняти завісу таємниці над можливістю посмертного існування лиш підігрівають нашу парадоксальну цікавість.
Різні культури впродовж історії людства розробили найрізноманітніші ритуали, що відображають роздуми про власну скінченність. Деякі з цих ритуалів звертались до мистецтва й музики зокрема. Наприклад, тибетські буддисти й досі використовують спеціальні музичні інструменти, виготовлені з людських рештків – такі як ганлін, ритуальний духовий інструмент зі стегнової кістки. У 1980-х тибетською традицією зацікавився австрійський постіндустріальний музикант Міхаель ДеВітт (сьогодні відомий як Зое ДеВітт), який співпрацював із Coil, Throbbing Gristle та учасниками TOPY. У 1984 році під іменем Zero Kama він випустив на власному лейблі Nekrophile Rekords 11-трекову касету “The Secret Eye Of L.A.Y.L.A.H.”. Альбом, повністю виконаний на людських кістках та черепах, що їх ДеВітт збирав із найближчого кладовища, став доволі помітною сторінкою в історії постіндустріальної та ритуальної музики. Екстремальна незвичність концепції привабила не надто багато послідовників за наступні 30 років, і хоча кістяні флейти й черепи використовували деякі ритуальні колективи на кшталт Halo Manash, повноцінне “кістяне інструментування” залишалося справжньою рідкістю. Утім, нещодавно ідея припала до душі проєкту з Маямі 156, чиї сесії гри на кістках переросли у 9-трековий EP “Memento Mori”.
156 – творіння Аделя Соуто, музиканта, мультимедійного художника й письменника, автора андеграундного зіна 90-х Feast of Hate and Fear і поточного члена Церкви Сатани. Соуто, зацікавлений в окультній сфері, досліджує ритуальний потенціал мінімалістичної музики, спираючись на концепцію підручних та саморобних інструментів ранніх індустріальних гуртів. Утім, “Memento Mori” робить наступний крок на цьому шляху та сповідує ще мінімалістичніший підхід. Інструменти, що використовувалися для запису, включають у себе лише “людські черепи, хребці, стегна, плюс кістяні свистки та тибетські флейти зі стегнової кістки”. Такі свідомі обмеження зміщують фокус сприйняття із власне музики на ритм, тембр та їх потенційний вплив на свідомість слухача. Звична структура треку включає у себе декілька ритмічних блоків, кожен з яких спирається на просту повторювану ідею, але всі разом вони зосереджують увагу на щільному гіпнотичному полотні, в той час як скорботні звуки кістяних флейт створюють загальну поховальну атмосферу. Попри інструментальні обмеження, 156 досягає достатнього різноманіття звучання, граючись з артикуляцією та темпом, тож медитативне споглядання, що його Соуто очікує від авдиторії, поєднується зі стимулюванням слухацької включеності та бажання не пропустити жодної деталі.
“Memento Mori” виходить на вінілі кольору кістки, який можна програвати на двох швидкостях, 45 і 33 rpm (цифровий реліз включає обидві версії, пропонуючи більше години сучасного шаманського досвіду). Він може слугувати різній меті, зокрема цілком практичній – “заміні черепів для ритуальної кімнати для тих, хто не зміг їх добути”, – й точно здатен діяти як нагадування про єдине, що зрештою буде мати значення. Бо в наші часи, коли смерть стає настільки буденною, що дехто воліє її не помічати, всім нам корисно переосмислити наші дії, думки та слід, що його ми залишимо в історії, Інакше все, що лишиться після нас – це черепи та кості, й найчастіше мовчазні.
Непереборно забажавши ознайомитися з культурним життям близького закордону, редакція влаштувала собі спонтанний угорський кіномарафон. Щиро кажучи, про угорське кіно нам не було відомо
Постапокаліптичні розмови з екологічним присмаком вимушено точаться містянами вже кілька десятиліть, оскільки ігнорувати невмолимий наступ індустріалізації на природні ресурси з кожним роком стає