Адам Дарський, він же Нергал, заслужений єретик, харизматичний вокаліст і просто вродливий чоловік, що вже чверть століття стоїть за чудовим гуртом Behemoth, напередодні сорокаріччя вирішив порадувати себе альтернативним
David E. Williams – “Hospice Chorale” (2017)
Девід Е. Вільямс не належить до всесвітньо відомих музикантів, але йому точно вдалося стати божеством самоіронії у центрі власного культу. Він починав наприкінці вісімдесятих, відзначившись за подальші роки низкою оригінальних релізів (чого варта хоча б платівка з винахідливою назвою “Triumph Of The Williams”, випущена накладом у 666 копій на лейблі Майкла Мойнігана Storm), та здобув репутацію ексцентричного сонграйтера з особливою пристрастю до найбільш табуйованих тем. Останні 15 років Вільямс релізиться переважно на Disques De Lapin Томаса Ньоли та на Old Europa Cafe, де навіть отримав власний подвійний триб’ют-альбом (“The Appeal of Discarded Orthodoxy”, 2007). Наразі Old Europa Cafe випускає його нову платівку “Hospice Chorale”, здатну слугувати чудовим поповненням колекції для поціновувачів неймовірно химерної музики.
У середовищі постіндустріальних артистів грати на публіку провокативні сценічні ролі не є неабиякою дивовижею, однак Вільямс обрав альтернативний шлях – самому стати мистецьким об’єктом. Домашні записи, відео у пральнях та старезних парках розваг, підкреслено прості й неоковирні аранжування; будь-який реліз музиканта – явище непередбачуване, і єдине, що можна стверджувати від початку – це що слухати його буде до біса весело.
CD-видання “Hospice Chorale” починається з сюрреалістичної обкладинки американського художника Білла Разерфурда та буклета, прикрашеного, можливо, найкращим фото Вільямса. Сам альбом, традиційно записаний удома за участі друзів та колабораторів, пропонує чергу абсурдних і нечестивих історій, які нагадують водночас поезію бітників (Пітер Орловські напевно оцінив би стиль) та найтемніші рядки Бертольда Брехта. Вступна пісня – The One Who Doesn’t Die – дисгармонійний фортепіанний вальс-кабаре із не цілком автобіографічним, проте однаково зворушливим “I turned 60 today and it’s good to be alive” і вкрай важливим нагадуванням: “Outlive your enemy, so you can shit on his coffin.” Чудова порада.
Першу половину альбому складають різножанрові балади зі схожими композиторськими рішеннями – рвучкими, майже атональними, та все одно чомусь ліричними акордами, атмосферними синтезаторами й навіть подобою танцювального електронного біта. Тут тужить жорстока історія у ніжній обгортці War on Despair та нервово пульсує Vinegar Stew (“I was a doctor and I was married to a nurse, we never got to practice but we often got to rehearse”). Далі – Lillian Awoke, можлива, єдина пісня у світі, присвячена проблемі загадкового зникнення піжам, жартівливо-дитяча поетична форма якої лише підкреслює загальний неспокійний настрій. Тривожною є й A Prostate in Autumn, зворушливе анатомічне прощання зі світом, де голос Вільямса (“Every time I piss myself it feels like it’s the last time”) глибоко пірнає в океанічні хвилі космічних синтезаторів. Однак головний хіт – це Someday I Will Live My Life as a Horse, приємна й заспокійлива утопійна пісня, стилізована під міський фольклор у супроводі катеринки. Звісно, не без краплини життєвої мудрості: “Someday I will end my life as a corpse, with a smile on, of course, having lived a life that radiates through lives not lived as well.”
Енергійна BDA 30 (несподівана панк-версія композиції 1987 року Bad Day Anyway) з дисторшованими гітарними рифами рвучко покладає край ліричному настрою, й надалі альбом рухається геть в іншому напрямку – туди, де бадьоре електронне звучання й мандрівні біти зустрічаються з важкими гітарами та пронизливими синтезаторними соло. Однак історії й надалі тішать тематичним еклектизмом. Пісня Thailand (Why Can’t All The World Be?), підкріплена вокально-інструментальними талантами Tony Cesa (Destroying Angel) і Bain Wolfkind (прихильники Бейна одразу впізнають ці характерні гітари а-ля кантрі-блюз), розповідає історію людини, яка вирушила у Тайланд, щоб відкрити для себе всі принади місцевої кулінарії. Оспівуючи тайську кухню (втім, не можна виключати й авторської двозначності – цілком імовірно, мова йде не лише про кулінарію), композиція формулює логічне екзистенційне питання – чому весь світ не може бути таким? Закладаємося, ви теж колись про це думали.
The Coughalong Song виконується у стилі британських народних куплетів у супроводі енергійних скрипкових мотивів Albo Sudekum (Apibus). Альбомний буклет пропонує слухачам доєднуватися до виконання та “кашляти щоразу, як почуєте “listen to the cough” тричі поспіль”. (Ми, звісно ж, так і робили.) Колажна Suicide Skyline (Method II) рясніє посиланнями на різні культурні явища, від знаменитої Gloomy Sunday до Апокаліпсису сьогодні Френсіса Форда Копполи та пісні White Christmas у виконанні Бінґа Кросбі (у супроводі сучасного EBM-біта рядки останньої починають звучати справді моторошно). Нарешті, фінальна Workplace Homicide з мінімалістичним фортепіано та металофоном створює звукову та концепуальну арку до першої пісні альбому. Але якщо ви раптом подумали, що вже почули все, що тільки можна, спеціально для вас – передостанній шестихвилинний інструментальний трек Catholic Nihilist, зухвала композиція, що на перший погляд ніяк не вписується в оточення сусідніх балад і не має жодної причини тут бути – але ж ви вже зрозуміли, з ким маєте справу, чи не так?
Підводячи підсумки, варто визнати, що “Hospice Chorale” – доволі міцний горішок, і прихильникам традиційних музичних форм варто обрати для плейліста щось інше. З іншого боку, альбом абсолютно рекомендовано слухати не лише фрікам та цинікам, але й усім, хто віддає перевагу неоднозначному чорному гумору та оригінальності перед семантичною доступністю та високою студійною якістю. Робота Девіда Е. Вільямса не розчарує ваш нонкомформізм та прагнення до свободи самовираження.
Давид Храпла був, напевно, найнезвичнішим учасником компіляції “Дніпровія”, що відкрив абсолютно нову для нас сцену польового запису. Давид досліджує звукову атмосферу свого невеличкого