Наведені нижче начерки є спекулятивною особистою думкою і не можуть претендувати на глибоке дослідження “загадкової російської душі” — сподіваємося, потреба в такому дослідженні вже ніколи не виникне, і ця хтонічна імперія назавжди зникне з лиця землі.

Незбагненна віра в особливу російську духовність простягається у сиву давнину. Чим саме ця величезна імперія, що протягом усього свого історичного буття тільки й намагалася загарбати якомога більше чужого, духовніша за всіх інших, натепер сказати важко: вочевидь, віра ця була так само сплетена з уривків чужих уявлень. Іронічно й коротко особливий духовний шлях цієї землі обітованної можна охарактеризувати долею Даниїла Андрєєва, який писав свій грандіозний трактат “Роза світу” про світле майбутнє людства й Небесної Росії, сидячи у радянській тюрмі за “контрреволюційну діяльність”. Коментувати правдоподібність містичних одкровень ув’язненої людини — не наша задача, скажемо тільки, що цей твір страшенно ушляхетнював реальність.

А проте образ російської духовності витав над світом уже давно — позначилась тут і свогочасна популярність у західних езотеричних колах Блаватської, Реріхів та Гурджиєва з Успенським. Мода на російську езотерику була частиною загального орієнталізму та слов’янофільства межі XIX-XX століття: західне суспільство прагнуло екзотики, а далека незрозуміла Росія видавалася їм сумішшю ошатних царських балів, давньоруського колориту та містичної буферної зони між Європою та Шамбалою. Щиро кажучи, значний відсоток західних громадян і до сьогодні вважає ту частину земної кулі монолітною і монокультурною — там живуть дракони, всі говорять російською, а також танцюють і співають, як у мультфільмі “Анастасія”. Крінжовість західних творів, що донині намагаються експлуатувати естетику царських часів, більш-менш вимірюється фантазією сетингу Лі Бардуґо з його дурноверхими шапками і дивовижним містом Новокрібірськ.

Можливо, віра в духовну обраність росіян частково прийшла саме з заходу, віддзеркалено, так само як справжній антисемітизм до арабських країн прийшов із християнством: західні інтелектуали межі століть, розчаровані Європою, звертають увагу на нове джерело духовності і радісно розповідають про це росіянам, які не менш радісно починають у це вірити. (NB: не можемо не відзначити історичної іронії. Розчарованість західних інтелектуалів геть не зобов’язувала їх наділяти якимись дивовижними властивостями Росію просто на противагу власній культурі, так само як розчарованість, навіть виправдана, певною політикою США чи Євросоюзу не зобов’язує американців та європейців із принципового протесту мастурбувати на Путіна і вірити всьому, що каже найсвіжіший кандидат у міські божевільні Олівер Стоун, однак декого, схоже, історія нічому не вчить.)

У нещодавному подкасті Джейсона Лува дослідник окультної історії Ґері Лекмен згадує ідею Освальда Шпенґлера про те, що погляд західної людини спрямований угору, ввись купола готичного собору, відтак закладає в собі той самий властивий заходу індивідуалізм; росіянина ж (в широкому сенсі — слов’янина) оточує безкраїй степ, і його погляд, спрямований за горизонт, не передбачає окремого “я”, тільки колективне “ми”.

Тут ми й стикаємося з парадоксом, який ще чомусь дивував нас у перші тижні вторгнення. Росіяни публічно культивують загальну підтримку державних ініціатив — навіть ті нечисленні, хто не в захваті від нинішньої “спецоперації”, переважно раділи “поверненню” Криму 2014-го; а сучасний медійно-ідеологічний простір країни значною мірою складається саме з утвердження колективності — “ми — рускіє”, “своїх нє бросаєм” і так далі. Усе це справді крутиться навколо абстрактного “ми”, в якому безслідно розчиняються будь-які індивідуальні заперечення (хоча не те щоб останніх було багато). Та з іншого боку, це “ми” миттєво розпадається за будь-якої потреби допомогти ближньому — розмови полонених солдатів із матерями, які не виказують жодного бажання зробити хоч щось для їхнього звільнення, непоганий тому доказ. Важко очікувати якоїсь більшої ініціативності на кшталт внутрішніх протестних рухів від людей, що не відчувають внутрішньої спонуки поворухнути пальцем хоча б заради власної дитини.

Саме тут і пролягає одна з тих цивілізаційних прірв між нашими країнами, про які треба активно говорити. Українська здатність пересваритися між собою за найменшого приводу — явище широко обговорюване, однак у критичній ситуації суспільство завжди об’єднується. Вчора на мітингах представники правих та ліберальних рухів разом протистояли поліції; зараз ці самі люди вже разом із поліцією протистоять російській агресії, і так далі. Єдність ніколи не буде абсолютною й не обходитиметься без локальних осередків конфлікту, однак завжди суттєво мобілізується більшою зовнішньою загрозою. Відтак українське “ми” — явище проактивне, а не реактивне. Російське ж “ми” значною мірою дорівнює колективній природі Радянського Союзу: воно не має внутрішніх зв’язків, що виникають із бажання допомогти ближньому, а є інерційним, пасивним, утвореним, по суті, за вказівкою згори й невідрефлексованим критично. Жодні публічні заяви про єдність не рятують таке суспільство від атомізації, бо якщо в центрі світогляду знаходяться недовіра до сусіда й власна вигода, справжній, не телевізійній колективності, виникнути просто нізвідки.

А як же сталося, спитаєте ви, що країна, яка стільки років декларувала боротьбу з фашизмом, сама перетворюється на щонайменше фашистську? Що ж, явище це добре відоме аналітичній психології й називається енантіодромією. Сутність її існування психологи пояснюють природним тяжінням до рівноваги, за якого будь-який екстремум, витримуваний протягом тривалого часу, поступово перетворюється на власну протилежність. Якщо ви трохи знайомі з теоріями Карла Юнґа, то знаєте про архетип Тіні, що включає у себе будь-які якості, витіснені людиною зі свідомої частини психіки; практично кожен спостерігав ситуації, коли якась людина гучно протестує проти чогось, чого помітно припускається й сама. Енантіодромія — крайній ступінь такого витіснення, що нерідко закінчується суспільно очевидною розв’язкою — наприклад, виявленням гомосексуальних уподобань у консервативних борців за традиційні цінності. З точки зору юнгіанської психології абсолютно не дивно, що ригідні переконання, які незмінно тиражуються Росією вже багато десятиліть, не маючи під собою переконливого й критично осмисленого підґрунтя, вироджуються у повну свою протилежність. Саме так розмови про найхристиянськіше християнство ламаються об реальність людоненависницької риторики сучасної російської церкви, а вісімдесятирічна “боротьба з фашизмом” адаптує геть усі складові нацистської ідеології, від візуальної символіки до “остаточного вирішення єврейського питання” та крематоріїв.

Натепер видається майже смішним, що в країні, “прогресивні” жителі якої постійно скаржаться на політичні утиски, але не здатні навіть гуртом відбити бабусю від двох омонівців, тільки вп’ятнадцятьох її сфотографувати, до сьогодні працює найпомітніший на пострадянському просторі осередок Телеми. Можна довго обговорювати як сумнівну бізнес-модель “Касталії”, що випускає книжки без авторських прав і оплати роботи перекладачів, так і фінальну якість цих видань (одне з них, наприклад, мало на корінці напис АЛИСТЕР КРОУЛШИ). Питання постає значно глобальніше й екзистенційніше: ми наочно спостерігаємо абсолютну пасивність та безвольність росіян як нації, то як хоч хтось із них здатен бути телемітом?

Як уже на те пішло, то справжній осередок Телеми (якби це комусь було потрібно) мусив би належати країні, яка суттєво доклалася до розвалу імперії, вигнала свого диктатора і наразі відбивається від другої армії світу. “Взяв і зробив”, як казала передвиборна агітація однієї політичної сили. Езотерики полюбляють крутити носом перед патріотами й активістами, мовляв, треба максимально відключатися від егрегорів, а ви спеціально віддаєтеся на поталу націоналізму. Що ж, наша сучасна практика показує, що жодна нейтральна позиція “за мир у всьому світі”, “поза політикою” й “прийняти ситуацію як є” не допоможе, коли у твій дім вломилася п’яна садистська солдатня. Поки під боком лишається жадібна імперія, здоровий націоналізм — єдине, що створює необхідні умови для безпечного існування: чинити свою волю можна лише на неокупованій території з нерозбомбленими будівлями й комунікаціями та доступом до всіх базових потреб, від їжі й медицини до освіти й психологічної допомоги. Зважаючи на реалії воєнного стану, чи видається тепер дивним і неактуальним отой знаменитий пункт із Liber Oz, де “Людина може вбити того, хто стає на заваді її правам”?

Ми вже писали про життя на зламі епох і про важливість символіки вогню, у якому знищується все старе, а те, що його переживе, ще більше загартується. В ці дні багато кажуть про те, що “світ ламається через нас”, і схоже на те, що обіцяному новому еону не настати, поки в світі існують архаїчні імперії, а імперії ці не припинять своє існування, доки їм не стане в горлі остання вперта кістка. Вже зрозуміло, що Україна переможе, бо те, що викувалося з цього вогню, більше й важливіше за кожного з нас, і такої сили духу нашому ненажерливому хтонічному сусідові просто не осягнути. Українцям, здається, допомагає все: рідна земля, морські шторми, гуси, бджоли, бродячі собаки, банки з помідорами й палений алкоголь, і нехай половина з цього легендаріуму перебільшена, результат очевидний. Ніхто не згоден здаватися, ніхто не хоче підминатися під чобіт нації спадкових злочинців, і те, що остаточну деколонізацію доводиться переживати таким кривавим способом, лише гарантуватиме, що її здобутки ніколи й нікому не захочеться віддавати. Ніхто не знає, чи стане Україна в майбутньому провідницею для нового світу, але лакмусовим папірцем вона вже точно стала.

Насамкінець хочеться нагадати, що історія Росії включає в себе історію поневолених нею народів, зокрема носіїв давніх вірувань. Одне російське видання пару років тому робило репортаж про нганасанів — найпівнічніший народ Європи, що відмирає, спивається та масово накладає на себе руки у майже відрізаних від традиційного побуту російських селищах. Згадуються там, зокрема, й шаманські тотемні стовпи, які треба було особливим чином доглядати, однак усі забули, як це правильно робити, а всі ті, хто продав свої тотеми за рублі приїжджому шаману-самозванцю, невдовзі загинули наглою смертю. На сучасній території країни проживає декілька десятків народів, що ще кілька поколінь тому поклонялися духам і дотримувалися обов’язкових ритуалів, але потім прийшли колективізація, русифікація і горілка. Якщо припустити, що ці духи хоч наполовину такі мстиві, як про них розповідали раніше, то на що вони здатні в ситуації, коли їх масово кинули напризволяще?

Втім, не потрібні жодні езотерично-антропологічні припущення, щоб зазначити очевидне: будь-який народ, насильно відірваний від власного коріння, мови, віри, традиційного побуту і комплексу практичних знань — як-то мистецтва розведення оленів, риболовлі чи народних ремесел — приречений на загибель і остаточну асиміляцію. Звісно, справжніми росіянами асимільовані нганасани, ерзя чи мансі так і не стануть, і просочене ксенофобією російське суспільство ніколи не прийме їх як своїх; позбуваючись власної ідентичності, вони фактично лишаються без жодної. Це саме треба закарбувати на носі й кожному українцю, який чомусь вважає, що примирення з людожером, який чекає тебе на своєму столі, у принципі можливе.

І ми все ж таки точно не знаємо, на що здатні ті духи: та сама стаття розповідає родинну легенду, в якій дід-шаман обміняв своє життя на життя великої людини — як згодом з’ясувалося, Сталіна. Хто зна, що було б, якби шаман Габишев, який ішов у Москву виганяти Путіна, робив це менш публічно й таки завершив свій квест. Все ж таки пройти довгий шлях пішки з єдиною метою — солідний спосіб накопичення енергії; може, у підсумку від чогось його похід нас би й уберіг.