Світ горить, і ми разом з ним. Якщо ви втомилися від 2020 року, який одним махом переламав через коліно всі ваші плани і змушує лише зводити руки до неба, питаючи, за що нам усе це ― по-перше, знайте, що нас таких сім із половиною мільярдів, і всі ми заручники цієї планети (окрім, звісно, космонавтів Ілона Маска). По друге, якщо вже людство так полюбляє гратися в конспірологічні теорії, шукаючи вірус у вишках 5G і намагаючись уявити, як води світового океану б’ються об крижану стіну по периметру пласкої землі, давайте і ми поміркуємо: чому, чорт забирай, саме 2020-й?

Проводити нумерологічні паралелі ― справа невдячна й загалом непотрібна, бо завжди передбачатиме суб’єктивне посередництво. Просто як із гороскопами: якщо написати достатньо узагальнений текст, майже кожен зможе погодитися з окремою його частиною, отже, доведеться або відкидати нерелевантну інформацію на користь зручної теорії, або одразу визнавати, що сам підхід від початку був хибним. Проте 2016 року в інфопросторі таки проскочила думка про певний взаємозв’язок 16 року та XVI аркану Таро, “Вежі”, бо ж той рік (знову ж таки, суб’єктивно) багато кому видався морально важким. Несподівана смерть Девіда Бові шокувала багатьох, проте коли кумири дитинства почали відходити кожні кілька днів, а за ними подекуди і друзі-знайомі, навіть найраціональніше мислення почало збоїти. Спокуса розгледіти у всіх негативних подіях 2016-го руйнівний символізм “Вежі” була б, можливо, виправданішою, якби наступні роки продовжили патерн, але якщо ви прожили минулий рік у нашій країні, то вірогідно, погодитеся, що на сліпуче просвітлення ХІХ аркану, “Сонця”, політичні та соціальні події аж ніяк не тягнули. Радше вже на повну сліпоту і безпорадність XVIII, “Місяця”.

Проте настав 2020-й, і в Австралії запалали ліси, у квітні горіли великі ділянки під Чорнобилем, потім спалахнули масові протести в США, а між цими подіями світом понеслася епідемія, що на три місяці загнала людей у домівки і змусила долати відчай мемами про метеорит та Ісуса на динозаврі. Щоразу, відкриваючи новини, доводиться спостерігати повний треш: поліцейське насильство, безглузді дитячі смерті, руйнування будівель і пожежі, пожежі, пожежі. Світ горить, і ми заледве прожили у 2020-му кілька спокійних днів поспіль, тож лишається тільки чекати, які ще кари єгипетські готує нам наступний місяць цього надміру вибухонебезпечного року.

Проте якщо замислитися, ХХ Аркан ― не стільки про 2020-й рік, скільки про ту епоху, в яку ми рано чи пізно повинні були вступити й перехід до якої не міг не ознаменовуватися потрясіннями. Це не стільки несприятливий збіг обставин, скільки лакмусовий папірець нашої готовності до радикальних глобальних змін, які відбуватимуться незалежно від нашого бажання.

Майже стабільний символізм ХХ Аркану з його християнськими конотаціями змінюється з настанням ХХ (ох уже ці числові збіги) століття та появою на сцені Алістера Кровлі. Те, що раніше мало назву “Суд” і зображало кінець часів, коли протрубить янгол і мертві повстануть з могил для останнього вироку, просто не могло не зазнати кардинального переосмислення у максимально далекій від християнства системі Телеми.

Тут усе просто: “Еон” ― це епоха з певним світоглядом, і нам випало жити просто на зламі цих епох. Майже двотисячолітній Еон Осиріса, епоха Бога-Отця, що помирає, відроджується й потребує жертв, період гегемонії авраамічних релігій, поступово добігає кінця. На противагу йому новий Еон Гора, Бога-Дитини ― це передусім зміщення фокусу з Бога зовнішнього на Бога внутрішнього. Телема Кровлі розкріпачувала своїх адептів не заради самої здатності відчувати свої внутрішні потреби (звісно, дотримуючись певної соціальної екологічності, про що нерідко забувають), а заради розуміння, що для досягнення власної мети та спричинення змін у світі довкола вже не треба молитися далекому й байдужому Богу, бо Бог уже є всередині кожного з нас. Достатньо тільки відновити з ним контакт, щоб реальність почала підлаштовуватися під упевнене людське волевиявлення.

Кровлі замінив “Суд” на “Еон” у своїй колоді Таро, позначаючи початок нової ери, проте одне з колишніх значень у “Таро Тота” все ж таки просочилося. І мова, звісно, про вогонь. За впровадженою орденом “Золотого світанку” системою відповідностей Старших Арканів літарам гебрейського алфавіту, 3 карти з 22 пов’язані з трьома материнськими літерами й трьома стихіями відповідно; ХХ Арканові відповідають літера Шин та стихія вогню. Як “Суд”, так і “Еон” у цьому сенсі говорять про одне: приходить абсолютно новий етап, і зміни будуть настільки кардинальними, що пристосуватися до нового порядку зможуть не всі. Символічно мова йде про проходження крізь вогонь, який спалить геть усе непотрібне, старе й відмерле, знищивши рештки колишнього життя. Фактично ― про злам парадигми, який природно зможуть відчути та прийняти лише свідомо відкриті до подібного досвіду.

Минулорічний другий сезон серіалу “Дивний янгол” про життя Джека Парсонса, винахідника ракетного палива й за сумісництвом одного з найпотужніших магів ХХ ст., немовби передчував цю атмосферу. Вогняні метафори завжди так і напрошуються під час обговорення біографії Парсонса: він працював із вогнем із раннього віку, експериментуючи з вибуховими речовинами, і загинув також під час вибуху, згорівши замолоду у прямому та переносному сенсах. Серіал же, хоч і доволі вільно поводиться з біографічними подробицями й іменами персонажів, фантастичним чином розкриває саму сутність юного мага: коли Джека намагається вбити колишній товариш, він за допомогою контейнерів з паливом “відрощує” собі полум’яні крила ― і зрадник миттєво увірує у з’яву янгола, причому так віддано, що приносить у жертву вогню власне життя.

Якщо ж говорити про світоглядні зміни, то частина нинішніх мешканців України мала шанс пережити їх щонайменше двічі ― після розпаду СРСР і після революції 2014-го. Попри те, що між цими подіями минула чверть століття, саме після останньої стало зрозуміло, наскільки ці роки країна продовжувала за інерцією котитися у цілком імперськоцентричному руслі. Несвідоме повторення на вербальному рівні приказок із радянських фільмів, цілковита упевненість в тому, що без продукту східного сусіда місцева культура нічого не варта, вживання старих, недекомунізованих назв вулиць ― цей список можна продовжувати довго. Головна ж проблема полягала і продовжує полягати у фантомі соціалістичного режиму, який привчав своїх громадян бути слухняними й виконувати призначені ними функції, створюючи систему, де найзухваліших могли “поставити на місце” свої ж, а за неможливість виїхати на кордон чи читати зарубіжні книжки у нецензурованому вигляді режим відкуповувався квартирами у хрущовках, поїздками в Ленінград і дешевим морозивом. Зрозуміло, про жодне вільне волевиявлення тут не йшлося, а думка, яка закладалася в голови громадянам, була страхітливо простою: не думай, не питай і не висовувайся, а за це отримаєш подачку.

Цього року незалежній Україні виповниться 29 років, а для багатьох її мешканців мало що змінилося з радянських часів, хіба що тепер вони цю подачку вимагають ― але не дуже агресивно, так, поки згори пальчиком не насварять.

Цілком зрозуміло, що для виходу з цієї світоглядної прірви доведеться діяти якраз за приписами Кровлі: перенести центр ваги у себе й усвідомити себе як повносправну одиницю, чий обов’язок ― розвиватися, змінювати своє довкілля і рухатися вперед, не чекаючи, поки неповоротка державна система наздожене мобільні й ефективні дії на мікрорівні. 

Якщо ж говорити про конкретний план дій на 2020-й, бо саме це нас нині найбільше цікавить, то він може звучати так: виживи сам, але за можливості не забувай про зміни довкола. Більшості з нас уже довелося переглянути побутові звички через епідемію, тож засоби гігієнічної перестороги залишаться з нами надовго. Дбати слід і про психічну гігієну ― український книжковий ринок якраз пропонує кілька свіжих видань на тему інформаційної війни, які незле було б мати під рукою кожному свідомому громадянину. (Також не забуваймо про вкрай важливу універсальну профілактику: здоровий сон, збалансоване харчування, достатню кількість рідини та мінімізацію контактів із токсичними родичами, знайомими і співгромадянами).

А далі вже все залежить від вашого особистого вибору. У своєму пізньому гностичному романі “Божественне вторгнення” Філіп Дік довго розвиває тему можливої фінальної битви між силами добра і зла ― щоб потім через посланця повідомити ошелешеному головному герою (та всім нам): глобального протистояння “всі проти всіх” не буде. Буде битва за кожну окрему душу, що розгортатиметься всередині кожного з нас, і врятувавши себе, ви даєте шанс усьому людству. Дік знав, про що говорив: він до останнього вірив, що попри всі потрясіння та недоліки, ми, люди, з кожним поколінням стаємо розумнішими, досвідченішими та чистішими, отже, маємо шанс на спасіння, на прозріння, яке вже жевріє на видноколі і до якого ми інтуїтивно починаємо тягнутися. Цей міф старий як сам світ: щоб увійти у майбутнє, доведеться пройти випробування і переродитися новою людиною. Пройти хрещення вогнем, який спалить усе відмерле й нежиттєздайне.

Давайте ж змінюватися разом зі світом, щоб новий Еон став початком абсолютно нового і сповненого див життя.