Свого часу Кантен Дюп’є, відомий за сценічним псевдонімом Mr.Oizo, увірвався в поп-культуру написаним на колінці за дві години треком Flat Beat, а точніше – трихвилинним відео на нього, в якому жовта текстильна лялька ковбаситься за столом у шикарному кабінеті, курячи сосиски, розмашисто підписуючи документи та друкуючи на клавіатурі без монітора. Та Плаский Ерік (так звати ляльку, і навколо існує є свій маленький культ) хоч і став своєрідним маскотом автора, далеко не вичерпав фантазію Дюп’є, чия успішна музична кар’єра підштовхнула не менш успішну режисерську. Назвати його фільми хоч трохи ординарними не повертається язик: Дюп’є – творець власного абсурдного кіновсесвіту, в якому сюжети підкорюються лише сновидній логіці, а поведінка персонажів – лише їхній винятковій самозакоханості. Ерік став початком дахозносної подорожі, в яку треба пірнати з головою, не роздумуючи зайве – це буде щонайменше дуже смішно.

Основний наративний принцип Дюп’є-режисера можна було б охарактеризувати словами з його першого треш-хіта – фільму «Покришка» («Rubber», 2010). Власне історії кровожерливої покришки на ім’я Роберт (чому б і ні), яка відкриває в собі здатність телепатично підривати людські голови, передує вступне слово шефа поліції (Стівен Спінелла), який пояснює, що майже всі речі у світі відбуваються for no reason – тобто цілковито безпричинно. Фільм, таким чином, ставить собі за мету бути абсолютним виразом безпричинності: чому Роберт катається дорогами Каліфорнії, нападаючи на всіх, хто йому не сподобається? Чому він узагалі оживає? Чому за ним і за поліцією, що намагається спіймати химерного вбивцю, стежить із далекого схилу група глядачів із біноклями? Та чорт його знає.

Саме тут примітивна на перший погляд історія стає набагато цікавішою. Річ у тім, що фільм про покришку-вбивцю розгортається не лише для нас із цього боку екрану, але й для глядачів із того. Щоправда, десь посеред сюжету від усіх них позбуваються за допомогою отруєної індички (for no reason, звісно ж), і шеф поліції встигає виголосити ще одну промову – мовляв, розходимося, оскільки глядачів більше немає, то й фільм продовжувати нема для кого. Та як виявляється, один хитрий ветеран із біноклем усе-таки виживає, отже, доводиться ламати комедію й ловити маніяка далі…

«Покришка» – не єдиний фільм режисера, де не лише успішно ламається четверта стіна, але і встановлюються неможливі для реального світу відносини спостерігача і того, за ким спостерігають. Так, уся стрічка «Пильнуй!» (Au poste!, 2018) будується навколо тривалого допиту підозрюваного у вбивстві, чиї пояснення, чому він сім разів виходив із дому в ніч убивства, настільки ж нісенітні, як і те, що відбувається з ним паралельно у поліцейському відділку. Якоїсь миті межа між двома часовими лініями, теперішньою та флешбековою, настільки стирається, що підозрюваний із працівником поліції починають буквально бачити й коментувати призначену лише для глядача картинку зі спогадів один одного. А коли градус химерності вже зростає достатньо, кінцівка з її плот-твістом примудряється перевернути геть увесь сюжет із ніг на голову. Тож тупуватий другорядний персонаж, який робить усе, щоб анонсувати свою невідрадну долю й успішно виконати передбачення найнеслушнішої миті – лише верхівка цього безглуздо-смішного кіноайсберга. Взяти хоча б записаний у тих самих декораціях трейлер до фільму, де персонажі обговорюють необхідність записати трейлер для фільму. Ідеально.

Однак абсолютною, практично твінпіксівською вершиною абсурдизму Дюп’є наразі є «Реальність» (Réalité, 2014). Тут перед нами розгортається одразу кілька дуже умовно пов’язаних сюжетних гілок, що зрештою починають взаємодіяти доволі химерним і «виворітним» чином – на манер Діківського «Убіка», де кожна версія подій може виявитися чиїмось сном чи фільмом, але дізнаємося ми про це, можливо, тільки наприкінці.

Реальність – це, звісно, не констатація нашого з вами існування (як ви могли таке подумати), а ім’я дівчинки-героїні (Кайла Кенеді), котра якось бачить, як тато, патраючи тушу впольованого кабана, видобуває разом із тельбухами відеокасету. Звісно ж, батьки її розповіді не вірять, спираючись на раціональну неможливість, а подивитися лиховісну касету у школі не дає директор (Ерік Вергайм), якому інколи сниться, що він їздить містом на військовій машині у жіночому одязі. Інший герой, телеведучий Денніс (Джон Гідер), страждає від шаленого висипу, якого не бачить ніхто, крім нього, і який переростає у справжнісіньку кризу ідентичності. Тим часом оператор Деннісового шоу, Джейсон (Ален Шаба), мріє стати режисером і навіть знаходить підтримку продюсера – за умови, що за 48 годин знайде для майбутнього блискучого фільму про телевізори-вбивці найкращий у світі мученицький крик болю, вартий «Оскара». От тільки вистраждати геніальний зойк усе ніяк не вдається, до того ж, навідуючись із дружиною до кінотеатру, Джейсон бачить там уже відзнятий власний фільм – і той виявляється просто жахливим. Якщо все це видається вам заплутаним – не хвилюйтеся, це лише більш-менш зрозуміла частина фільму, бо далі всі сюжетні лінії закручуються в клубок, який не ладен був би розплутати навіть бідолаха Лінч (хоча той би сказав, що мистецтво не потребує пояснень, і мав би рацію).

Хоч і не абсолютним, але винятком у ряду кровожерливо-смішних стрічок Дюп’є стоїть його англомовна стрічка «Хибно» (Wrong, 2012) – мабуть, найдобріший фільм режисера, не в останню чергу завдяки позитивній харизмі виконавця головної ролі Джека Плотніка. Його персонаж Дольф Спрінґер – звичайнісінький американець, який ходить на роботу, звідки його давно звільнили, і дуже умовно намагається впорядкувати власне життя. Одного дня Дольф прокидається й не знаходить свого собаку Пола. Зрештою виявляється, що за зникненням пса стоїть таємничий майстер Чан (Вільям Фіхтнер), який тимчасово розлучає домашніх тварин із хазяями, щоб возз’єднавшись, останні почали любити своїх звіряток ще більше. От тільки внаслідок нещасного випадку Пол губиться, і на пошуки вирушає приватний детектив із дещо нетрадиційними методами: так, наприклад, собачі екскременти видаються йому в цій страві більш помічними, аніж власне фото зниклої тварини. Поки Дольф намагається встановити із псом телепатичний зв’язок за допомогою унікальної методики майстра Чанга, йому всіляко заважає закохана в нього, а насправді в його садівника (Ерік Жюдор), дівчина зі служби доставки піци (Алексіс Дзєна).

Переповідати сюжетні перипетії «Хибно» не набагато легше, ніж описувати взаємозв’язок персонажів «Реальності», бо вони так само розгортаються суто за логікою сну. Саме тому дівчина з піцерії не бачить жодної різниці між Дольфом та його садівником, пальма на подвір’ї перетворюється на сосенку, а телепатичні розмови із псом виявляються не такою вже й химерною ідеєю. Вільям Фіхтнер блискуче клеїть дурня в образі ньюейджевого гуру, а типова для санденсівських комедій яскрава каліфорнійська картинка лише підсилює ефект від несподіваних нестикувань. І оскільки це фільм про любов до тварин, сильнішу за будь-які людські прив’язаності, саме вона й мусить допомогти розв’язати цей щільний клубок безглуздя й непорозумінь.

Ще одна тема, яка повсякчас постулюється у фільмах Дюп’є – це патологічний нарцисизм. В одній із перший стрічок, «Зміни лице» (Steak, 2007) мова йде про невдаху Блеза, який на декілька років потрапляє до психлікарні за провину свого кращого друга Жоржа (головні ролі виконують учасники популярного французького комедійного дуету Ерік Жюдор та Рамзі Бедіа), а звільнившись, виявляє, що товариш зробив пластичну операцію, намагаючись пристати до місцевої банди, «Чіверсів». Джерело пародійного натхнення для цих хлопаків упізнає кожен кіноман: вони ходять в однаковому одязі, п’ють тільки молоко (та й узагалі ведуть фанатичний здоровий спосіб життя) і не цураються насильства. Але найулюбленішим їхнім заняттям є власна гра, що поєднує крикет та мисленнєві математичні вправи. Банда настільки зациклена на собі, що потрапити до неї можна лише радикальними методами – зокрема у перелік випробувань виходить і згадана вище операція. Та поки бідолаха Жорж мучиться у бинтах на все обличчя й намагається всіляко приховати факт паління, Блез, що просто хоче мати друзів, несподівано досягає з «Чіверсами» більшого порозуміння. Стрічка подекуди балансує на межі ідіотії, але слугує чудовою сучасною пародією на естетику Кубрика, а любителів музики може потішити рідкісна кінороль автора найвідомішого сучасного ретвровейв хіта, Kavinsky.

Після «Хибно» світ доволі швидко побачила спершу короткометражка, а тоді й повнометражна стрічка «Неправильні копи» (Wrong cops, 2013) – як може бути зрозуміло з назви, присвячена корумпованим поліцейським. Попри відбірну команду садистів, ідіотів та сексоголіків, головною тутешньою зіркою є колоритний офіцер Дюк (Марк Бернем), який постійно хамить, торгує закладеною у нутрощі щурів наркотою й домахується до всіх, хто на нього криво глянув, а ще возить у багажнику випадково підстреленого сусіда. Замість того, щоб підкинути бідолаху до лікарні чи хоча б десь прикопати, Дюк привозить сусіда до напарника (знову ж таки, Ерік Жюдор, цього разу – з пов’язкою на оці й величезною ґулею на лобі, for no reason) побути третейським суддею у мистецькій суперечці. Напарник написав, за власними враженнями, техно-хіт, але ніхто не розуміє його геніальності, тож чому б не спитати думки побілілого й залитого кров’ю незнайомця?

Згаданий трек, звісно, є ідейним родичем Flat Beat і тому свідомо жахливий, як домальована містером Біном «Мати Вістлера», але у світ Дюп’є вписується ідеально. Сам режисер виступав співавтором музики до кількох власних фільмів, але навіть віддаючи цю честь іншим, вочевидь, наполягав на збереженні стилістики. Практично в усіх стрічках Дюп’є мінімалістично-абсурдний саундтрек є невід’ємною частиною оповіді й додає подіям на екрані щирого безумства. (Найближчим прикладом серед колег-режисерів можуть бути саундтреки Ендрю Хана до треш-комедій Джима Госкінга «Смальцевий душитель» та «Вечір із Беверлі Лафф Лінн» – практично недосяжний рівень художнього клеїння дурня). У «Копах» стражданнями офіцера мистецькі дискусії не обмежуються: ще короткометражка будувалася на спробах Дюка силоміць перевиховати сором’язливого підлітка (блискуча роль Мериліна Менсона), чиї музичні смаки йому категорично не сподобалися. Сцену зі зв’язаним Менсоном на дивані та розлюченим Бернемом у трусах можна розміщувати в англійському тлумачному словнику як візуалізацію поняття awkward, але яке ж наполегливе відстоювання власних естетичних уподобань!

«Неправильні копи» також кмітливо жонглюють елементами інших стрічок Дюп’є: наркотики у Дюка купує хлопець у куртці «Чіверсів» (йому мало би бути соромно), а в одній зі сцен є камео Дольфа Спрінґера з його улюбленим псом. Фільми, до речі, не вперше обмінюються люб’язностями: Дюк уже з’являвся у дрібній ролі у «Хибно», а у Пола, собаки, є іграшка… авжеж, Плаского Еріка. З інших цікавинок – невеликі ролі Ґрейс Забріскі та Рея Вайза, звісно, не у своїх найвідоміших ролях Сари та Ліланда Палмера, але зважаючи на почуття гумору Дюп’є, навряд чи це простий збіг.

Останній на цю мить фільм Дюп’є у прокаті, «Оленяча шкіра», підсумовує вже згадану очевидну тенденцію творчості режисера: він впивається самозакоханістю своїх персонажів. Егоцентризм «Чіверсів» та навіть Дюка виявляється не таким уже шкідливим порівняно з тим, на що здатен піти заради здійснення своїх бажань невдаха Жорж (Жан Дюжарден). Витративши останні гроші на куртку своєї мрії – ковбойського фасону, з торочками, зі стовідсоткової оленячої шкіри – Жорж починає вести з новою одежиною розмови. А та несподівано відповідає йому, повідомляючи свою заповітну мрію: лишитись єдиною курткою на світі. Жоржеві не лишається нічого іншого, окрім як підкоритися та піти на неймовірні й абсолютно аморальні вчинки, паралельно фільмуючи їх на любительську відеокамеру. «Жорж», – шепоче куртка, і той відбирає у дітей верхній одяг. «Жорж», – і чоловік виготовляє з лопаті вентилятора величенький ніж. Паралельно можна тягнути гроші з наївної на перший погляд працівниці бару й за сумісництвом монтажерки (Адель Енель) – на «зйомки» майбутнього фільму, але в першу чергу – на штани, взуття й рукавички в комплект до куртки, все зі стовідсоткової оленячої шкіри. Убивчий стиль!

Черговий локдаун 2020-го відклав прем’єру свіжої стрічки Дюп’є «Мандибули» – про намагання двох невдах натренувати знайдену ними гігантську муху, щоб заробити з її допомогою грошей, але судячи з трейлеру, фільм цілком вкладається у стиль режисера й панівний принцип for no reason. І хоч іноді й здається, що Дюп’є перегинає з ідіотією, та й не всі його стрічки однаково дотепні, він цілком легітимно належить до когорти митців, чиї твори розсувають межі жанрів та перетасовують звичну логіку кінонаративу, вдало проламуючи правила на користь власного бачення. А ще, як свідчать фестивальні покази, його щиро цінують глядачі – і ми дуже сподіваємось, що ви із задоволенням доєднаєтесь до їх числа.