Непереборно забажавши ознайомитися з культурним життям близького закордону, редакція влаштувала собі спонтанний угорський кіномарафон. Щиро кажучи, про угорське кіно нам не було відомо майже нічого, тож і плейліст складався переважно навмання ― однак більш ніж вдовольнив. Сюрреалізм, боді-горор, повсюдний чорний гумор та приголомшливо відверті wtf-сцени, які практично неможливо стерти з пам’яті. Ділимося враженнями й розповідаємо, чому сучасний угорський кінематограф ― видовище для гурманів із однаково міцними нервовою системою та шлунком.

***

Якщо ви в принципі не знайомі з жодним угорським фільмом, повідомляємо: ця країна має власний культовий must see, й називається він «Контроль» (Kontroll, 2003). Режисер Німрод Антал народився у Каліфорнії, однак приїхав на батьківщину вчитися та знімати дебютний фільм у нічному Будапештському метро. Головний герой Бульчу ― член команди контролерів, які перевіряють квитки у пасажирів метро. Якщо вже сама ця робота та її виконавці не видадуться вам дивними (у команді, наприклад, є хлопець із нарколепсією, котрий засинає у найнепередбачуваніших місцях), то Бульчу ― концентрація чудернацькості: він носить один і той самий одяг, спить на платформах, взагалі не виходячи підземки, та вперто намагається впіймати таємничу постать у каптурі, яка штовхає пасажирів під колеса потягів. Світ підземки дуже нагадує Ґейманівський «Небудь-де»: тут ходять персонажі у дивних костюмах, влаштовуються вечірки, навіть є власний екстремальний спорт ― біг тунелями наввипередки перед останнім технічним потягом на повному ходу. Додайте розкішний атмосферний саундтрек гурту Neo (обов’язково послухайте їхні альбоми 1999 та 2002 року), і отримаєте від фільму дуже приємний післясмак, навіть попри мудровану й не до кінця зрозумілу кінцівку. Втім, «Контроль» належить до категорії фільмів, у світ яких треба вживатися, не намагаючись доскіпатися до бездоганної прямолінійної логіки.

Як у фільмографії режисера, так і у відомому нам європейському кінематографі «Контроль» стоїть осторонь ― після нього важко порекомендувати дещо подібне. Neo з роками остаточно перейшли від стильного хіп-хопу та брейкбіту 90-х до менш самобутнього поп-продукту, а Антал повернувся до Голлівуду, де знімав «Хижаків» з Едріаном Броуді й музичний фільм «Крізь неможливе» для Metallica, і аж до 2017-го року до свого угорського коріння не повертався.

Однак є й хороші новини: приблизно в той самий час Угорщина породила іншого очевидного претендента на культовість ― режисера Дьордя Пальфі. Фірмовий стиль Пальфі починаєш вловлювати доволі швидко: якщо, наприклад, на екрані з’являється ретельно відзнятий надвеликим планом палець старечої ноги ― це точно цей чолов’яга. Перша повнометражка Пальфі ― «Гикавка» (Hukkle, 2002) ― дещо зловживає деталями на шкоду сюжету, що переказує реальну історію жінок-отруйниць із угорського селища. Діалогів у фільмі менше, ніж наскрізних кадрів дідуся з гикавкою, які жодним чином не впливають на розвиток подій. Утім, Пальфі впивається побутовими подробицями, колоритними сільськими персонажами та естетикою провінційного безчасся, де отруєним чоловіком більше, отруєним чоловіком менше ― життя все одно триватиме як раніше.

«Таксидермія» (Taxidermia, 2006) вже радикально відрізняється за тоном та кольором, а також спирається на чіткішу новельну структуру. Перед нами історія трьох поколінь однієї родини, хоча обставини й змушують нас сумніватися у батьківстві її представників. Так, майбутній чемпіон зі швидкісного поглинання їжі зачатий чи то командиром, чи то підлеглим йому солдатом, чи то з місцевою товстухою, чи то зі свинею (звучить це не гірше, ніж виглядає), а цей самий їдець чи то стає, чи то не стає батьком геть не схожого на себе хирлявого одинака-таксидерміста, який розривається між ненавистю та дивною залежністю від гігантського ненька. І хоч приниження у цій родині передається з покоління у покоління, останній її представник точно знає, як перервати неприємну традицію, і в нагоді для цього йому стануть специфічні професійні навички. Добру половину «Таксидермії» важкувато дивитися з повним шлунком, але саме завдяки цьому вона не схожа на жоден бачений вами раніше фільм ― хіба що спробуєте уявити собі стрічку братів Коен, яких вкусив вирощений у лабораторії Девіда Кроненберґа угорський перевертень. Неапетитно, проте надзвичайно дотепно й абсолютно незабутньо.

Але навіть боді-горор «Таксидермії» не лишає по собі настільки кричущого відчуття «що це щойно таке було?», як інша картина Пальфі, «Вільне падіння» (Free Fall/Szabadesés, 2014). Усе в цьому фільмі максимально атипове, починаючи з персонажів і закінчуючи саундтреком Amon Tobin. Цього разу сюжетні новели об’єднані висоткою, в різних квартирах якої розгортається дія. Сходами багатоповерхівки видирається убрана в сотні вдяганок бабуся з візком ― аби зістрибнути з даху… а тоді підвестися, обтруситися й піти видиратися знову. Піднімається вона повз гурток йогів, які намагаються пройти крізь стіну, молодят, які намагаються виконати повністю стерильний статевий акт у повністю стерильному помешканні (категорія питань «а що, так можна було?» за 300), і гінеколога, що надає послуги матерям, які передумали мати дітей (детально спойлерити цей фрагмент було би справжнім злочином, але одну популярну приказку ви припините вживати назавжди). Ні, справді: попри весь ваш глядацький досвід, такого ви ще точно ніде не бачили.

Розслабитися після сюрреалізму Антала й Пальфі можна парою трохи приземленіших, але досі химерних фільмів. «Слідчий» (A nyomozó, 2008) ― камерний детектив про патологоанатома, котрий заради грошей на лікування матері береться за наймане вбивство, але збагнувши постфактум, що припустився помилки, починає розслідувати власний злочин та шукати замовника. Звісно, погоджуватися навіть на дуже щедру пропозицію чоловіка на прізвисько Циклоп, який вичавлює свіжий помідор у склянку коли (прийом виконується професіоналом, не намагайтеся повторити це вдома) ― рішення доволі сумнівне й непросте. Однак Тибор, який більше часу бавить серед трупів та вигаданих персонажів, ніж поміж живих людей, демонструє всі ознаки професійної деформації, тож здатен холоднокровно вбити незнайому людину, а тоді, не змигнувши оком, спілкуватися з дружиною загиблого, намагаючись з’ясувати, чи має вона стосунок до злочину. Неортодоксальність протагоніста задає тон сюжету, надаючи розслідуванню Тибора непередбачуваності й ламаючи інерцію навіть у знайомій на перший погляд розв’язці  ― що вчергове доводить здатність талановитого малобюджетного кіно деконструювати звичні жанри.

Трохи розбавимо цей перелік вишуканої чорнухи легеньким (чесне слово) хіпстерським фільмом «Без жодних на те причин» (Van valami furcsa és megmagyarázhatatlan, 2014). У головному героєві Ароні, безперечно, зможе впізнати себе не один глядач: йому 29, він ніде не працює, живе на гроші батьків і гадки не має, чим йому зайнятися в житті, а ще його кинула дівчина, полетівши у Лісабон. Що йому ще лишається робити, крім як теж купити собі квиток (авжеж, на батьківські гроші)? Співчувати кучерявому неробі доволі легко, врешті-решт, вибір життєвого шляху ― завдання складне й відповідальне, надто якщо перед очима хлопця самі лише кепські приклади надто хвалькуватих друзів та старшого покоління, яке свариться через ціни на помідори. Португалія справді йде Арону на користь навіть без знання мови, а головне, що для ексцентричних доленосних учинків часом і справді не потрібні причини: достатньо хоча б раз розворушитись і довіритись інтуїції.

Нарешті, найбарвистіший і найекзотичніший фільм у цій підбірці ― «Ліза-лисиця» (Liza, a rókatündér, 2015): історія самотньої і вже не дуже юної медсестри, яка отримує у спадок від старенької пацієнтки квартиру й настанову знайти кохання всього свого життя. Заважає цьому тільки інший мешканець квартири ― привид японського співака Томмі Тані, який шалено ревнує Лізу до всіх потенційних женихів і не соромиться всіма можливими способами позбавляти їх життя. І поки Ліза все більше починає вірити в те, що вона ― лисиця-кіцуне, прокляте створіння, яке приносить загибель усім чоловікам довкола, за її серце змагаються хтивий сусід знизу (ви надовго запам’ятаєте ту сцену з гімнастичним м’ячем) і сором’язливий поліцейський Золтан, який розслідує справу Лізи безпосередньо близько до об’єкту, тобто знімає у неї кімнату і терпить постійні напади привида. Окрім чарівного гумору, фільм має немало інших плюсів: операторську роботу, незвичну угорсько-японську естетику і, звісно, саундтрек із солідною часткою японського рок-н-ролу. Цікавий факт: дансько-японський актор, який грає привида, знімався у «Людині у високому замку» та «Злочинах Ґріндельвальда», однак ви найкраще запам’ятаєте його саме в цих окулярах та фісташковому костюмі.

Доволі складно без історично-культурологічної спеціалізації збагнути, що саме спонукає угорців звертатися до настільки екстравагантних сюжетів та знімати їх настільки фізіологічно, однак їхній кінематограф викликає залежність і бажання поцікавитися, а що там у інших наших неочевидних сусідів. Дуже ймовірно, там поціновувачам химерного мистецтва також буде чим поживитися.