— Ну і мій народ зметикував, що хтось за цим всім, може, і стоїть, якийсь творець, — продовжив Джек. — Чи, не знаю, великий дух? Ми йому дякували, бо люди завжди дякують за хороші речі. Але ми ніколи не будували церков. Нащо вони нам? Ця земля — наша церква. Наша земля була нашою релігією. Земля була старшою і мудрішою за людей, які нею ходили.

Ніл Ґейман, “Американські боги”

Колись Ніл Ґейман висловив своїми “Американськими богами” надзвичайно влучну думку: не так важливо, у кого чи у що вірити, головне — сам акт віри. Бо дехто каже, що християнський Бог-отець створив людей за власною подобою, а дехто — нібито саме люди створили його та інших божеств за власною, дехто ж вірить одночасно в обидві версії. Теорія Ґеймана, зокрема, передбачає парадоксальне існування великої кількості Ісусів, бо ж кожен народ уявляє Його по-своєму, і чому б латиноамериканському та негритянському Ісусам не ходити Землею, якщо є ті, хто готові у них вірити?

Українська земля, можливо, й не була настільки ж оповитою міфами й привабливою для вихідців з усіх усюд, як великою мірою збудована на переселенцях Америка, проте сюди також прибували й селилися, дошукуючись кращої долі, поляки й румуни, греки й німці, євреї й вірмени, зі своїми богами, віруваннями й повсякденними ритуалами. Коли остаточно відкрилися кордони, почали прибувати гості з далеких країн, де ані мова, ані колір шкіри, ані божества не нагадували наших власних, проте їхнім здобуткам та символам також знайшлося місце на новій батьківщині. Коли ж України сягнула сучасна хвиля науково-технічного прогресу, сюди прийшли боги медіа й технологій, а разом із ними перетнула океани музика, відкривши шлях повноцінному культурному обміну — стало б лише натхнення.

І поки майже мільйон українців пророщує свої мрії та сподівання на благословенній американській землі, тамтешні легенди знайшли родючий ґрунт на землі українській. Акліматизацію найхтонічнішого міфологічного сегменту країни мертвих ковбоїв уже декілька років поспіль бере на себе київський гурт Zwyntar — від яких після низки концертів та міні-релізів ми нарешті дочекалися повноформатника “Мертві голоси”.

Можна, звісно, припустити, що поява першого українського дарк-кантрі альбому лише наприкінці 2018-го — це трохи запізно; зрештою, британо-американський формат важкої музики за часи незалежності вже майже став своїм, українська електронна музика сягає корінням ще у 1960-ті, та навіть специфічні жанрові зерна готики чи даркфолку спокійно насіялися тут ще в середині двохтисячних. А втім, свої умови диктує час — колективні травми останнього п’ятиріччя шукають виходу в різних формах, у тому числі доволі гротескних. І якщо хтось надає перевагу реалістичному осмисленню неминучої плинності життя, то комусь набагато приємніше зустріти долю у хвацькому капелюсі та зі шклянкою муншайну в руці — чому б і ні?

Основним секретом успішної трансплантації цвинтарянами сегрегованого американського жанру на українську основу є акцент на приставці дарк-, а не не самому кантрі. Нам загалом мало що відомо про життя простих теннессійців чи кентуккійців, проте ми непогано знаємося на мерцях під вікнами, відьмах та мисливцях на них, похмурих болотах та хорошому самогоні, а якщо зібратися гуртом і заспівати пісень, то й самого чорта буде не страшно. Якщо ж враховувати, що значна частина автентичної української культури, як і культури американського півдня, густо замішана на поєднанні християнської віри та цілком язичницької ритуалістики, на невідворотних кривавих жертвах та шануванні годувальниці-землі, чорної, як та пітьма, з якої всі виходять і в яку повертаються, то чи варто дивуватися, що мелодія традиційної коломийки так природно звучить на банджо?

Зрештою, як сказав би нам той самий Ґейман, земля — це найдавніше створіння: боги помирають, і люди теж, а земля завжди залишається. Тому населити її можна якими завгодно істотами, і Zwyntar, не соромлячись, вигадує власних: он там ходить безголовий привид, там — жінка-крокодил, а ген на річці кермує човном стрьомний перевізник, у якого, як відомо, можна й не вірити, головне, що він вірить у тебе. Парадоксальність жанру зіштовхує разом протилежні полюси настрою: сама історія про розбійника з гарантованим квитком на човен (як тут не згадати повчальну новелу з нещодавньої Коенівської “Балади Бастера Скраґґза”) може служити не найприємнішим нагадуванням про те, що кожному з нас цей шлях рано чи пізно вготовано, але музично вона буде розказана настільки життєствердно, що ти вже наче й не проти — пропустити б тільки келишок на прощання. За тією ж логікою найоптимістичнішими в альбомі будуть пісні про химерну компашку, що навічно застрягла у болотяному барі (бо невже погано лишитися в хорошій компанії), чи мексиканця, який втратив свою милу й напився у смерть (бо ж він зможе возз’єднатися зі своєю коханою там), що вже й казати про мерців-бутлеґерів (бо яка, в біса, різниця, мертвий ти чи ні, якщо маєш можливість розвозити непідробну радість живим?).

Тож по-перше, не варто забувати, що “Мертві голоси” — це просто дуже хороший із художньої точки зору альбом, який виконує свою первинну сценічну функцію — створити симпатичний і зрозумілий репертуар, що його можна колективно співати хором, символічно єднаючись зі знайомими й незнайомими людьми довкола. А по-друге, він надзвичайно точно закарбовує цей історичний момент, коли бути українцем означає нести в собі відбиток непростого кількастолітнього минулого і визнавати справедливість незмінного життєвого порядку, але водночас бути відкритим до нового, готовим знаходити силу та волю до звершень навіть там, де, здавалося б, радіти нічому — адже все залежить від точки зору. Зрештою, кожен із нас уже за дивовижним збігом обставин з’явився на світ, то чому б і не використати відпущений нам час на благо собі та іншим?

Бо мексиканець ще й нагадав би нам, що духи можуть відвідувати живих, доки їх пам’ятають, отже, головне — щоб твою історію переповідали й переспівували багато разів, аж доки вона не стане легендою. А якщо ти — легенда, то в принципі, неважливо, чи існував ти колись насправді, бо ж тепер напевно існуєш.

Spotify
Google Play Music
Apple Music