У нас були електрогітара, банджо, пральна дошка, барабан і безліч примочок усіх сортів та кольорів, а також ковбойські капелюхи, коров’ячий череп, цілий паб пива та повна зала друзів. Не те щоб це був необхідний запас для саузерн-вечірки, однак якщо вже почав грати американу, стає важко зупинитися. Єдине, що викликало в мене побоювання – це кавери. Немає в світі нічого безпомічнішого й безвідповідальнішого за кавери на Джонні Кеша. Я знав, що рано чи пізно ми зіграємо і їх також.

Концертний анонс гурту Zwyntar

Що буде, якщо змішати дві геть різні на перший погляд культури  – американську й українську? А якщо кинути в один казан кантрі та готику, присмачити фольклорною архаїчністю, а тоді додати авторську пісню й дрібку шаманізму? Коли кілька яскравих творчих особистостей збираються разом, щоб говорити незвичною мовою про незвичні речі, вони вивільняють нестримну стихійну  силу, і результат їхніх спільних зусиль може бути приголомшливо непередбачуваним. Знайомтеся – перед вами київський гурт Zwyntar.

Якось хлопець на ім’я Ерік, що керував першим та єдиним на свій час українським дарк-кабаре гуртом The Kubrick Cats, захопився Америкою. Найбільше його приваблював темний і депресивний бік культури: похмурі історії Мелвілла та Стейнбека, альт- і дарк-кантрі та все те, що зазвичай називають американською готикою. Водночас Ерік закохався у банджо – й подальший творчий шлях було майже визначено.

Саша (вокал, том-том), фото Тоберморі

Між закриттям The Kubrick Cats та появою Zwyntar минуло чимало часу, та зрештою, після різноманітних варіантів складу та інструментарію, з хаосу та пошуків народився оптимальний напівакустичний ансамбль: банджо, електрогітара, бас, пральна  дошка, том-том і потойбічні голоси. Фінальним акордом до гурту влилася Саша Кладбіще, скальд і мандрівник іншими світами, й далі творчий процес рушив як по маслу.

Як найточніше описати музику Zwyntar? З одного боку – це безперечне темне кантрі, просочене північноамериканською екзотикою: курні дороги й прострілені капелюхи, монстри й мерці, полювання на людські душі й невідворотність покарання. З іншого – похмурий присмак українських текстів та неочікувані вкраплення народної манери співу. Усе це пронизане характерним звучанням банджо та скреготом пральної дошки, так ніби хтось риє собі нігтями шлях із домовини назовні. Моторошно? Анітрохи.

Про те, як говорити універсальними символами, долати страх смерті й органічно поєднувати міфологію різних континентів, розповідають музиканти гурту Zwyntar – Ерік, Саша й Дівуар.

Ерік: У мого попереднього гурту The Kubrick Cats була пісня “Американская готика”, і в ній був такий посил – не треба виряджатись у чорне ганчір’я, аби зрозуміти, наскільки все навколо готично, похмуро й кепсько. Скажімо, виходиш на заднє подвір’я – а там десять років тому жінку закопали. Справа не тільки в тому, що це мрець і насильство – ми фактично весь час ходимо по мертвих тілах. Усе в’яне й зотліває, і це дивно й незвично.

На наших концертах часто помітне збентеження: публіка приходить послухати веселе кантрі, а потрапляє у морок. А за деякий час, так і не придумавши, що з цією музикою робити, люди починають танцювати.

Нам подобається займати незайняту нішу, тому що можна робити все що завгодно. Нема на кого спертися, але ніхто й не розкритикує. Мені хотілося б лишити по собі слід, зіграти так, як ніхто ще не грав. Знаєте ж, музичні жанри та стилі розвиваються циклічно, за спіраллю, і кожен стиль, що проходить такий виток еволюції, повертається до власних витоків, але позичає щось у всіх інших. Тому бути єдиним у власній ніші, наприклад, у країні – це унікальний шанс використовувати те, що хочеться, з інших стилів. Можливо, на наступному витку хтось візьме щось із нашого стилю, і так до нескінченності, доки всесвіт не сколапсує.

У меня щодня народжуються фрази, деякі з яких можна використовувати. Наче хвиля, що наринає та йде, лишаючи на березі камінці. Навколо тієї чи іншої фрази вибудовується відчуття, і після цього я починаю замислюватися – чи дійсно я хочу про це говорити. Якщо так, то намагаюся зробити з цього пісню.

Дівуар: Ми віддаємо перевагу інтуїтивно зрозумілим образам, які не треба надмірно вербалізувати та розжовувати слухачеві.

Саша: Безпрограшний варіант у будь-якому виді творчості – використовувати архетипи. Людям, що слухають пісню, треба з кимось себе асоціювати – з героєм, лиходієм чи спостерігачем, екстраполювати зміст на свою життєву ситуацію. Цим мені й подобаються тексти Еріка, вони дуже архетипічні. Усі розуміють, про що мова, хоча нічого конкретного й не називається.

Ерік: У пісні “Черное дерево” головний герой – негренятко, що бачить дорогою додому дерево та білу людину на ньому. Людина кличе негренятко до себе, й коли те підходить, висмикує з нього душу. Насправді у моїх текстах можна вирахувати універсального ліричного героя: він трохи депресивний, і йому зазвичай якось не щастить. Та все-таки завжди є шанс на спасіння.

Дівуар: Я більше сприймаю містику як певну фантастику, покликану підкреслити реальність. Однак мені подобається ірраціональність, вкрай ненормальні речі, що їх усі персонажі історії сприймають абсолютно нормально.

Ерік: Ще я нерідко беру свіжі ідеї з ретабло. Коли з мексиканцями- католиками трапляється екстраординарна подія, вони роблять малюночок, зображаючи цю подію, та жертвують його у церкву. Часто це щось буденне, на кшталт “Мене ледь не збила машина, дякую Діві Марії Гваделупській за те, що врятувала мене з-під коліс”. Але бувають і нездорові історії – “Ми з кузеном Карлосом три дні бухали на цвинтарі, а потім за нами погналися скелети” або “мою корову вкрав НЛО”. І картинка відповідна. Але найулюбленіший мій сюжет – про Раульчика. Там чоловік у рожевому пеньюарі мітлою виганяє з дому кажанів і дякує за допомогу Діві Марії. “Я живу один, і я слабенький, а вони дуже сильно мене налякали, бо я з самого дитинства гей. Але ти мені допомогла.”

Ще в нашого гурту є власне магічне створіння на ім’я Бяша.

Дівуар: Бяша багато говорить про гурт, це водночас і смішно, й дуже-дуже страшно, хтонічний жах.

Ерік: Це цілковито лавкрафтіанська історія, точніше, тургєнєвська. У Тургєнєва є твір “Бежин луг”, у якому пан уночі губиться у власних володіннях і натрапляє на гурт діточок, що сидять біля вогнища. Діточки розказують страшні історії про потопельників та інші жахи, і на письмі це все сприймається як фольклор про домовину на колесиках, червону руку та зелені очі. Та один з цих епізодів настільки западає у душу, що аж мороз по спині відчуваєш.

Дамбою, де потопельник похований, їде мужик на коні. Довкола темно, йому страшно, вітер завиває… І тут він бачить на дамбі баранця. Йому це все видається незвичним – ніяких овець кругом немає, і тут маленький біленький баранець у такому дивному місці. Раптом кінь його починає хрипіти й вириватися, а мужик його заспокоює, ну й думає – треба б цього баранця забрати, пропаде ж. І ось він, попри страх, бере баранця на сідло, а кінь починає ще сильніше вириватися й піну пускати. А баранець повертається й дивиться мужику в очі, чого тварини зазвичай не роблять. І тоді мужик, заспокоюючи баранця, а більше себе, гладить його й каже йому: “Бяша, Бяша”. А баранець дивиться на нього й раптом каже у відповідь: “Бяша, Бяша”…

Саша: Тож у нас тепер є примовка всередині гурту – “Йшла Бяша по шосе і смоктала кості”.

Наталя (вошборд), фото Тоберморі

Ерік: Крім того, що цей епізод не дуже характерний для російської літератури, він ще й перетинається з негритянськими оповідями. Справжня американська готика, тільки з баранцем замість чаклунів вуду та зомбі. Такі химерні історії часто виникають в аграрному суспільстві, коли людина бачить щось незвичне у своєму звичному довкіллі. У когось народилось двоголове теля – значить, земля проклята, її треба переосвятити.

Саша: Хтось із майстрів жаху казав, що страшно – це не коли перевертень у вікно лізе, а коли посеред вулиці в асфальт увіткнуті олівці. Чому посеред вулиці? Чому Бяша говорить людською мовою? А в українській міфології дуже багато паралелей із американською: сільські забобони, не викорінені ані комунізмом, ані чимось іншим. І начебто всі розуміють, що це неправда, але у глибині душі все одно вірять та бояться.

Ерік: Тут все ж таки було більше свободи, а саме свобода думки здатна народити подібні історії.

Саша: Не варто забувати, до речі, що американська культура – це в цілому суміш кельтського та африканського спадку, так що загалом усі ці страшилки мають якесь базове давнє джерело.

Ерік: Страх перед тим, чого не повинно бути, перед тим, що від тебе відрізняється… Знаєте ж, як можна змусити одну людину зненавидіти і вбити іншу? Треба просто зробити свого супротивника нелюдом.

Ерік (банджо) і Наталя (вошборд), фото Тоберморі

Саша: Феномен нашого гурту в тому, що в нинішні темні часи, багато в чому пов’язані зі смертю, ми малюємо цю саму смерть потішною та дружньою. Так, ми співаємо про долину смертної тіні, куди всі потрапимо, але це виглядає не як смертний вирок, а як прикольний комікс у стилі вестерн. Потрапиш до чистилища з двома кольтами, наприклад. І коли люди у сьогоднішніх обставинах це слухають, це допомагає їм змиритися зі світом, сповненим терористів, убивць та трагедій.

Ерік: В нашому репертуарі є Сашина пісня про Джонні. Про те, як Джонні пробирається крізь пустелю, в одній руці револьвер, в іншій хрест…

Саша: …і закінчується пісня словами: “Джонни идет, и во всей долине твари не сыщешь страшнее его”. Іноді людина, що стикається з якимись неприємностями й долає їх, в результаті сама стає страшнішою за ці неприємності. Багато в чому це саме те, про що ми говоримо.

Ерік: Якщо всього боятися, можна збожеволіти чи перетворитись на повного нікчему. Зазвичай страх перед смертю – найпохмуріший, і краще подати його як щось, над чим можна посміятися.

Саша: Для мене квінтесенцією американської готики у музиці є Jay Munly. З одного боку, його пісні красиві й мелодійні; з іншого, він співає про ірраціональні й моторошні речі. Але робить це так, щоб ти примирився з фактом їх існування поруч.

Ерік: І, звісно, в американській готиці живуть глибокі традиції біблійної спокути зі Старого заповіту. Біблійна мова – універсальна для всієї американської культури й для подібної музики зокрема. Можна сказати фразу – “Це були люди суворої вдачі, що не носили довго каменя за пазухою”, це зі Стейнбека цитата, й одразу зрозуміло, про що мова. Усе замішане на важкій праці та вірі, похмурій земляній вірі.

Важливу роль відіграє прив’язаність до землі та особиста відповідальність за неї. Свій наділ, який обробляли покоління до й оброблятимуть покоління після. Знову ж таки, цікаво було б провести паралелі між техаськими баладами часів Аламо та козацькими піснями.

Саша: Нам одного разу залишили чудовезний коментар про нашу музику – так ніби були козаки, які боролися в Україні з нечистю, а потім їм це набридло й вони емігрували в Америку, а там та сама нечисть, і тепер вони співають про це сумних пісень. Безперечно, в нас є елементи української культури, покладені на реалії американської готики.

Ерік: Я хотів би, щоб українська музика й культура загалом розвивалися, але поки що вони роблять це у чудернацький спосіб, часом викликаючи відразу шароварщиною…

Саша: Існує стереотип, нібито українська культура – це суцільне село. Тоді ми кажемо – окей, ми село, але ж круте! І наш сільський фольклор крутий, і ми цим пишаємося. У нас по селах збереглися розповіді бабусь, що почули їх від своїх бабусь, історії, яким по 700 років, часів орди й козаків – приголомшливий шар живої усної традиції.

Друг розповідав, як іще нещодавно у Псковській області на Масляну, повністю повторюючи масляничний обряд, спалювали опудало Гітлера. Жодне штучне нав’язування не вб’є глибинних народних вірувань, вони все одно вигулькнуть. Хоч Гітлера та й спалять.

Дівуар: Коли ми писали пісню “Гріх”, вона з’явилася просто з нізвідки, ми просто якоїсь миті почали її грати. Це було справжнє шаманство.

Саша: Я це називаю “мед поезії”, як у скальдів. Коли через тебе йде потік, і твоя мова змінюється. Звісно, на це накладається певний рівень умінь та досвіду. Сенс у тому, щоб самому вірити в те, що пишеш: це по-справжньому, ти переживаєш екстаз. Більше того, продовжуєш переживати його на репетиції й на концерті. Через тебе говорить голос архетипу. Тому й слухачам подобається ця чесність, вони їй вірять.

Дівуар (вокал, гітара), фото Тоберморі

Дівуар: Коли твориш чесно, потрапляєш у потік, перебуваєш у певному зміненому стані свідомості й у процесі написання, й на репетиції. На концерті ж це перетворюється на справжній ритуал, у тебе є ціла аудиторія, яка тебе чує й бере в цьому участь.

На мій погляд, Zwyntar зараз у тому стані, коли ми всі розуміємо, що для гурту добре, а що не годиться. Тож коли я починаю щось створювати, то одразу розумію, воно це чи не воно.

Саша: Круто грати в колективі, де кожен – самодостатня особистість. Кожен з нас – річ у собі, немає потреби щось із себе вдавати. Зрештою, якщо іншим не сподобається те, що ти приніс на репетицію, завжди можна пристосувати це для сольного самовираження.

У нас спільний творчий процес: один придумав куплет, інші дописали, а тоді всі разом вирішили, що це треба грати інакше.  В результаті те, що увійшло у спільну програму, всім однаково подобається.

Ерік: Раніше я доволі часто поводився деспотично і вказував музикантам, що їм робити. У Zwyntar я такого собі не дозволяю: по-перше, всі ці люди й так знають, що їм робити, по-друге, ми легко підхоплюємо одне за одним на репетиціях. І це не просто фізична зіграність, а загальне розуміння мети, до якої ми прямуємо.

Саша (вокал, том-том), Сергій (бас), Наталя (вошборд), Ерік (банджо), Дівуар (вокал, гітара). Фото Тоберморі

https://www.facebook.com/zwyntar/

https://zwyntar.bandcamp.com/

https://soundcloud.com/zwyntar