Класика контркультурної літератури — “Осина фабрика” шотландця Ієна Бенкса — найперше бентежить читачів не стільки контроверсійним змістом, скільки розважливістю голосу, що ним подається історія головного героя. Підліток Френк Колдгейм, який оповідає нам про власне життя, живе з батьком у будинку на острові; він не лише не ходить до школи, але й узагалі не має жодної офіційної реєстрації, а перед місцевими жителями мусить вдавати із себе родича, який живе тут тимчасово. Коло зацікавлень Френка визначене вродженою психопатичністю, дитячою травмою статевих органів, яка робить його “неповноцінним чоловіком”, та, певною мірою, долею старшого брата Еріка, який збожеволів через інцидент на роботі і потрапив до психіатричної лікарні після нападів на дітей та підпалів собак.

Френк не палить собак, проте вбиває маленьких тварин, збирає вибухові пристрої та мріє дістатися стратегічних запасів пороху у підвалі, влаштовує стратегічні бої між арміями предметів зі звалища, а ще — вважає себе охоронцем острова, надто відколи дізнається про нещодавну Ерікову втечу зі шпиталю. Маючи у розпорядженні величеньку ділянку землі для щоденного дослідження, Френк залюбки виконує роль місцевого деміурга: дає найменування пам’ятним місцям, розставляє пастки і навіть “мітить” територію власною сечею, утверджуючи владу над ареалом.

https://whereaboutsmaps.com

Що гірше, ще в дуже юному віці Френк убив трьох інших дітей, замаскувавши всі три смерті під нещасні випадки й майстерно уникнувши покарання. До свого вчинку він ставиться спокійно — кожне вбивство було обґрунтоване для нього тією чи іншою необхідністю, якої наразі вже немає; “просто в моєму житті був такий період”. У вмінні раціоналізувати жахливе Френкові, здається, немає рівних: він не просто вибудовує власну систему цінностей, настільки далеку від соціального ідеалу, що навіть не бачить сенсу пояснювати її комусь зі свого оточення, — він наділяє свої дії символічною важливістю, надає їм сакрального значення, перетворюючи алгоритм щоденних завдань на ряд добре продуманих і вкрай необхідних для особистої безпеки ритуалів.

Саме слово “ритуал” зустрічається у книзі всього чотири рази, проте ритуальність як принцип пронизує все Френкове життя, визначаючи його поведінку, реакцію на стресові ситуації та напрям саморефлексії. Озброївшись підказками авторського тексту, спробуємо проаналізувати, в чому саме виявляється ця ритуальність, якщо розглядати її з трьох точок зору: соціальної, психологічної та магічної.

Ритуал як соціальне

Ритуалом можна вважати акт символічного, демонстративного чи церемоніального характеру, для якого важливе насамперед збереження форми та регламентованого порядку дій. Найпершими на думку про сучасний ужиток ритуалів спадають, звісно, релігійні практики. На прикладі молитви чи церковного обряду добре виявляється сутність ритуалу як такого — він не є самим лише засобом досягнення певної мети, бо, власне, ця мета й полягає у вірному його проведенні, яке викликає у виконавця належну емоційну реакцію. 

Обкладинка – Олександр Слободянюк

Попри те, що людська спільнота за останні століття значно секуляризувалася, а необхідність у архаїчних обрядах ініціації (випробуваннях на силу, сміливість та витривалість, обрізанні, шрамуванні, татуюванні тощо) майже зникла, залишки обрядових традицій простежуються й досі — у календарних святкуваннях, весіллях і похоронах, армійських випробуваннях, дитячих іграх та посвятах у студентські братства, не кажучи вже про жорстко визначені дипломатичні протоколи. Ритуальність більшою чи меншою мірою супроводжує будь-який важливий перехід до іншого соціального статусу — з дитячого у підлітковий, із підліткового у дорослий, від парубкування до одруження, навіть відхід до вічності, і зважати на неї доводиться навіть таким відлюдникам, як Френк Колдгейм та його батько. З іншого боку, ритуали непомітно просочуються й у цілком побутовий зріз людського життя — у звички певним чином заварювати чай чи застеляти постіль, завжди обирати один і той самий шлях додому, сідати “на доріжку”, словом, у щоденні дрібниці, що підтримують на належному рівні особистий емоційний комфорт.

“Осину фабрику” нерідко порівнюють з іншим визначним сучасним твором — “Країною припливів” Мітча Калліна. В обох романах головні герої з волі батьків перебувають у соціальній ізоляції, поєднаній із доволі ліберальним вихованням. Надлишок вільного часу та брак кола спілкування вони компенсують не тільки бурхливою фантазією, але і самостійним встановленням тих поведінкових рамок, які мусили би затвердити для них старші родичі. Проте якщо Каллінівська Желіза-Роуз після смерті тата контактує лише з химерною сусідською родиною, а решту часу цілком безневинно спілкується сама з собою чи з ляльковими головами, то Френк, якраз переживаючи кризу підліткового віку, має певну свободу вибору і не цурається її, ранжуючи для себе корисність людського оточення і за потреби вдаючи неабияке ним зацікавлення.

Життя Френка має свій чіткий внутрішній розпорядок — обходи території, стеження за дорослими, придумувані ним самим щоденні обов’язки на кшталт будування дамб чи мстивого полювання на кроликів; навіть миття у душі відбувається за усталеним і багато разів повтореним планом. Підліткове бунтарство, здається, також цілком вписується у Френкові плани на життя: він обирає собі за друга карлика Джеймі і залюбки жлуктить із ним пиво на концертах місцевих гуртів, дратуючись, коли батько дорікає йому перспективою безпробудного пияцтва і безпомилково вгадує кількість та якість ужитого алкоголю за запахом синових газів. Як це часто буває, протистояння з єдиним наявним дорослим членом родини значною мірою спричинене саме дивакуватою схожістю батька і сина: тато знає (і змушує Френка запам’ятовувати) розміри всіх предметів у будинку в кількох системах виміру, віртуозно віджартовується небилицями та змінює тему, коли розмова завертає у неприємний бік, і має достатньо таємниць, аби змусити підлітка мовчки шаленіти від неможливості розгадати їх тут і зараз.

Simon & Schuster 2013

Американський соціолог Ервінг Ґоффман, досліджуючи ритуальну складову соціальної взаємодії, розглядав людську комунікацію як процес так званого збереження обличчя — набору словесних та поведінкових прийомів і противаг, що дозволяють обидвом сторонам зберегти статус-кво спілкування. Іншими словами, кожна розмова чи соціальна ситуація — це набір більш-менш усталених ритуалів, що мають на меті нейтралізацію інцидентів, одночасну оборону власного обличчя та збереження чужого. Прикладом такої поведінки може бути уникання, коли людина навмисне ухиляється від контактів, що можуть викрити її небажану сутність, або ж утримується в присутності інших від делікатних для себе тем чи дій. Фактично таким чином вибудовується та підтримується нова особистість, прийнятніша для інших людей; якщо ж її функціонування видається неможливим, у дію вступає корекція (вибачення, попередження тощо), яка дозволить визначити вектор суспільної думки завчасно чи змінити його постфактум.

Для Френка збереження обличчя стає одним із найважливіших завдань: будучи фінансово залежним від батька та обмеженим територіально, він розробляє детальну стратегію поведінки у своєму мікросуспільстві. Герой майстерно маніпулює ставленням до себе: обмежує на власний смак спілкування з потенційно загрозливим світом дорослих (особливо з жінками, яких він ненавидить із принципу), виконує батькові розпорядження, здобуваючи таким чином важелі впливу на майбутнє (якщо вдавати, що слухаєшся тата, можна пізніше “розвести” його на коштовну покупку), і, звісно ж, успішно уникає відповідальності за скоєні злочини. Чудово розуміючи, що ряд дитячих смертей у його присутності обов’язково скидатиметься на підозрілу закономірність, Френк навмисне розігрує драматичний спектакль — імітує психологічний зрив і муки розкаяння, спричинені його “проклятістю”, нещастям, яке він начебто накликає на інших.

Вбивства стають для Френка необхідною умовою дорослішання і мають конкретну мету, яку важко зрозуміти з точки зору моралі, але для хлопця, чий кодекс поведінки сформований самотністю та мовчазним потуранням батька, мораль має значення лише у власній трактовці. Після загибелі двох братів вбивство маленької сестрички Есмеральди стає останнім, але обов’язковим з однієї-єдиної химерно логічної причини: підтримання рівноваги. Двоє померлих були чоловіками, отже, Френк мусить принести в жертву будь-яку жінку, так само як човгнувши однією ногою об тротуар, він чомусь мусить човгнути й іншою. “Мені вкотре спало на думку, — каже Френк, свідомо компенсуючи свою статеву деформацію вкрай сексистськими поглядами, — що саме для цього чоловіки й створені. Кожна стать має свій талант; жінки вміють народжувати, а чоловіки — убивати. Ми — а я вважаю себе гідним пошани чоловіком — сильна стать. Ми навалюємося, прориваємося, проштовхуємося й беремо своє”. Так Френкова невизнана трагедія починає розкриватися на іншому, глибшому рівні — психологічному.

Ритуал як психологічне

Психологічні науки та психоаналіз зокрема розглядають ритуал як форму невротичної поведінки, специфічну норму саморегуляції, що має на меті компромісне розв’язання внутрішнього конфлікту. Зразком такого компромісу може бути вже згадане човгання другою ногою: у цьому немає жодного практичного сенсу, але невиконання цієїї умови здатне спричинити внутрішній дискомфорт. Тривожні думки, нерідко пов’язані з відчуттям провини, починають диктувати людині своєрідний алгоритм дій, що ніяк не пов’язаний із джерелом цих думок напряму, але все одно допомагає принаймні тимчасово з ними впоратися. Це може бути необхідність постійно мити руки, вдягатися визначеним чином, торкатися певних предметів “на щастя”, завжди сидіти на одному й тому ж стільці тощо, причому характер таких маніпуляцій може бути доволі абсурдним. Якщо складна хронічна форма неврозу — так званий обсесивно-компульсивний розлад — зазвичай потребує лікарського втручання (при цьому пацієнт із ОКР нерідко розуміє марність власних ритуальних дій, але все одно не може їм повноцінно опиратися), то простіші різновиди набагато поширеніші, ніж можна припустити. Якщо потреба завжди переступати через поріг тільки лівою ногою чи особливим чином застеляти ліжко не заважає соціальній активності людини, вона може просто не надавати цьому значення.

Emma Codner Illustration

Ще Фройд розмірковував над подібністю нав’язливих невротичних актів (виконання певної послідовності дій, яку не можна порушувати, а також ірраціональних особистих заборон-табу) та релігійних ритуалів, вказуючи, щоправда, на те, що перші носять особистий, а не публічний характер: мова йде передусім про вивільнення підсвідомої мотивації. Втім, справедливим буде й наступне зауваження: якщо сенс публічного релігійного обряду найкраще відомий священику чи іншій відповідальній за нього особі, то простий вірянин може вкладати у нього власний, актуальний лише для нього зміст, те саме розв’язання внутрішнього конфлікту, наприклад, у зв’язці провина — покаяння — полегшення. Для усвідомлення своїх підсвідомих конфліктів корисна психотерапевтична практика, але це не значить, що людина не здатна знайти прийнятне пояснення своїм вчинкам на свідомому рівні.

Френк Колдгейм, безумовно, добре раціоналізує свої дії та може їх пояснити (хоча ця привілегія доступна тільки читачеві, безумовно, перед жодним персонажем твору хлопець звітувати б не став). Але глибинна їхня першопричина, усвідомлювана хлопцем тільки частково, криється у тій самій “неповноцінності”, прагненні компенсувати кастровану в ранньому дитинстві чоловічу силу. Фройд, будучи представником свого патріархального часу, з великою ймовірністю потрактував би поведінку Френка як різновид “заздрощів до пеніса”. Якщо “навалитися, прорватися й проштовхнутися” герой не здатен фізіологічно, він здійснить свою помсту доступним йому чином; якщо він не може продовжити рід, даруючи життя, то майстерно його обриватиме, а дрібні щоденні ритуали мусять йому у цьому допомогти.

Знову ж таки, не можна не помітити, наскільки Френк, підкреслюючи конфліктну природу своїх стосунків із батьком, успадковує його неврози: просто якщо батько виставляє свої примхи, на кшталт щорічного надсилання видавцям одного й того ж рукопису, у напівіронічному ключі, то Френк до власних ритуалів ставиться цілком серйозно, намагаючись осмислити та пояснити їхнє значення самому собі, виступаючи у судженні про їхню правомірність одночасно адвокатом і прокурором — і одночасно робить серйозний крок до свідомого магічного світосприйняття.

Ритуал як магічне

Ритуал — основна форма церемоніальної магічної практики, що допомагає відсторонитися від профанного світу й перейти до світу божественного, в якому стане можливим здійснення волі виконавця. Для магічного ритуалу, так само як і для близького йому релігійного, важлива точна послідовність дій та слів; утім, оскільки магія тісно пов’язана з індивідуалізмом, самі маги нерідко експериментують, адаптуючи та доробляючи усталені ритуальні форми для власних потреб. Важливою умовою успішного ритуалу є входження у такий собі “духовний резонанс”, у стан абсолютної віри в можливість бажаного; для цього маг за допомогою слів, жестів, поз, інструментів, пахощів тощо витворює довкола себе сакральний простір, який дозволить йому налаштуватися на хвилю принципово інших, ніж у повсякденному житті, сил та енергій.

Найпростішою формою сакралізації для Френка є найменування особистих речей: у нього є лопата Міцний Удар, рогатка Чорний Винищувач, Бойовий Ранець тощо. Річ, яка отримує ім’я, вивищується зі світу буденного у світ магічного, вирізняється з ряду аналогічних речей і тим самим отримує особливі, тільки їй притаманні властивості. Найменування, як і будь-яке важливе для Френка дійство, відбувається через ситуативні ритуальні дії — у книзі ми бачимо їх на прикладі нової рогатки; крім того, нове ім’я повинне бути таємним та відомим лише господареві, інакше річ втратить свої сили (тема знання таємних імен істот та явищ як способу керування ними доволі вичерпно розкривається в “Чарівникові Земномор’я” Урсули ле Гуїн).

Водночас віра у символічні значення не перетворюється для Френка на непорушний закон природи. Так, забачивши якось у небі двійко літаків-“ягуарів”, він збирає модель аналогічного “ягуара” і підриває її вибухівкою, а через два тижні спостерігає за падінням справжнього літака; та наскільки б, зазначає сам хлопець, не хотілося вірити у прояв Сили, найімовірніше, це було просто збігом. Як бачимо, Френк доволі чітко аналізує та розділяє для себе події, на перебіг яких здатен вплинути, і ті, що йому непідвладні та участь яких у його житті зводиться до суто випадкового фактору.

Серед підвладних хлопцеві технологій — свідоме і скрупульозне облаштування ритуального простору. Серед унікальних Френкових знахідок-артефактів особливе місце посідає Старий Сол, череп собаки, що з ним Френк пов’язує принаймні дві визначальні події свого життя. Старий Сол зберігається в зачиненому на замок бункері, забитому мисливськими трофеями, проте лише цей звір заслужив власного олтаря в оточенні саморобних свічок. До речі, саморобність багатьох знарядь Френка продиктована не лише практичними міркуваннями, але й інтуїтивним розумінням важливості створення власної магічної атрибутики — для багатьох течій церемоніальної магії та способів дивінації самостійне виготовлення предметів, що використовуються для ритуалу чи передбачення, є обов’язковим чинником. Розміщуючи Старого Сола в ізольованому від зовнішніх впливів приміщенні та наділяючи його особливою метою, Френк ефективно використовує череп для встановлення ментального зв’язку із братом-утікачем за допомогою імпровізованої техніки концентрації, яка виявляється дієвою завдяки здатності підлітка контролювати емоції та повністю зосереджуватися на задуманому. 

Утім, вершиною ритуальних експериментів Френка є Осина Фабрика — хитромудре сполучення практичної магії та інженерної майстерності, інструмент точного передбачення теперішнього і майбутнього. Як пояснює її сутність сам герой, “усі наші дії — це елементи системи, на роботу якої ми маємо принаймні частковий вплив. Сильні особистості вибудовують власні системи, які своєю чергою впливають на системи інших, а слабкі пересуваються заздалегідь прокладеними для них маршрутами. … Осина Фабрика — також елемент системи, адже вона пов’язана з життям і — навіть міцніше — зі смертю. Вона здатна відповідати на запитання, оскільки кожне питання — це початок пошуку кінця, а Фабрика і є втіленням Кінця, ба більше — самої смерті”.

Реконструкція від Тесси Фармер, http://www.tessafarmer.com

Фабрика являє собою великий циферблат із прибудованими до нього пастками для ос. Комаха, яку Френк випускає на нього, обирає один із дванадцяти отворів, кожен з яких веде до іншої — хоча й у будь-якому разі неминучої — смерті: вона розрізається бритвою, тоне у кислоті чи в сечі, спопеляється струмом, залізає в дуло пневматичної рушниці й так далі, і саме обраний осою шлях до загибелі є символічною відповіддю на поставлене власником питання. Оскільки цей спосіб передбачення є дуже потужним, то й підготовка до нього щоразу доволі серйозна: Френк налаштовує й перевіряє всі пастки, ставить банку з приреченою комахою на тутешній олтар (значно серйозніший, ніж у бункері, оскільки тут зберігаються фотографії родичів і трофеї, в тому числі спогади про вбитих самим Френком дітей) і урочисто проголошує таємну та відверту промову, в якій розкриває всю правду про себе, свої вчинки та майбутні задуми. 

Фактично ж Осина Фабрика, так само як і реальні вбивства, для Френка є способом утвердження влади: він входить у хисткий перехідний вік, коли авторитет батька вже майже ослабнув, але страх перед майже неминучою ініціацією, вступом у банальніший і вимогливий світ дорослих, змушує його до намагань будь-що позбутися відчуття безсилля і зачепитися за залишки старого порядку. Оволодівши за допомогою Фабрики мікрокосмічною системою переходу від життя до смерті, герой намагається екстраполювати її на макрокосм, утверджуючи магічний принцип “Що вгорі, те й унизу”, щоб відчути владу не лише над створіннями меншими й беззахиснішими, але й над усесвітом загалом, який, попри ілюзію контролю, із кожним днем усе менше підкорюється Френковим бажанням. Розкриття жахливих таємниць про батька й про себе, примирення з божевільним братом, фізичне і метафоричне знищення всього, що символізувало для психопатичного хлопчика дитинство, — все це стає лише прелюдією до остаточного катарсису, цілковитого переосмислення власного місця у світі і фінального звільнення від невидимого тягаря, який було покладено на Френка не з його вини, але якого йому довелося позбуватися надто радикальними методами.

І все ж після багатьох років облуди схематичність Фабрики та непорушність щоденних ритуалів нарешті відступають перед нескінченною багатогранністю непередбачуваної реальності. Френк починає розуміти, що, попри всі складнощі, його майбутнє не мусить бути визначеним наперед, а його щоденне буття — суворо структурованим. Відтепер він має змогу спробувати те, чого йому раніше бракувало, і те, зробити крок до того, чого він найбільше боявся — стати звичайною людиною, хай і з жахливим минулим в анамнезі. І нарешті прийняти своє невід’ємне від природи право подорослішати, як усі інші.

Друковане видання

Електронне видання

Література:

Бенкс І. Осина фабрика. Переклад з англійської: Гєник Бєляков. Харків: КСД, 2017.

Гофман Э. О работе лица. Анализ ритуальных элементов социального взаимодействия // Гофман Э. Ритуал взаимодействия: Очерки поведения лицом к лицу/Пер. с англ; под ред. Н. Н. Богомоловой, Д. А. Леонтьева. — М.: Смысл, 2009

Фрейд З. Навязчивые действия и религиозные обряды.

Долгих Т. Роман Иэна Бэнкса «Осиная Фабрика» http://philolog.pspu.ru/module/magazine/do/mpub_6_113

Брат Марсий, Сестра IC. Основы магии Телемы / М.: Ганга, 2015.