“На залізничному мості, що в Алабамі, стояла людина, дивлячись на швидку воду за двадцять футів під ногами. Закладені за спину руки зв’язувала в зап’ястках мотузка, на шиї висіла широка петля”. Наступні кілька хвилин мусили стати фінальними в житті Пейтона Фарквара, а втім ― останньої миті мотузка над повішеником обривається, і струмок несе чоловіка на волю, повз кулі, назад до дружини й дітей. І от після довгих поневірянь нарешті перед ним виростає рідний дім, і він уже біжить в обійми своєї родини ― аж тут удар, сліпуче світло, і шия Фарквара, який насправді досі стоїть на дошці над Совиним струмком, ламається, обриваючи його життя і водночас народжуючи неймовірне джерело натхнення для майбутніх поколінь письменників, сценаристів, режисерів, музикантів та ігротворців. У сьогоднішньому подкасті з низкою спойлерів говоримо про посмертя, яке перетворилось на справжнє випробування для тих, хто його переживає.

Смерть ― одна з останніх загадок, що їх людство з об’єктивних причин не в змозі до кінця розгадати, тож цілком зрозуміло, чому чи не всі світові релігії та культури пропонували власні версії того, що відбувається з душею після відходу з земного тіла. Деякі з них переконують в існуванні загробного світу, прихильного до людини чи не дуже ― залежно від її поведінки за життя. Дехто наполягає на уявленні про постійне переродження в інших тілах або ж продовження існування в іншій формі поруч із живими. Але що в усіх цих версіях не може не цікавити, так це обговорення рівня свідомості, збереженого після смерті: за деякими гіпотезами, відірвана від колишнього існування душа неминуче починає забувати, ким вона була, й чіпляється за розрізнені спогади, аж доки повністю не розчиниться у небутті.

Процитоване на початку оповідання Амброуза Бірса “Випадок на мосту через Совиний струмок” подарувало американській літературі один з найзнаменитіших плот-твістів та стало взірцем для грандіозної кількості інших мистецьких творів, від фантастичних романів до фільмів Девіда Лінча і музичних відео. Ідея Бірса полягала передусім у суб’єктивності відчуття часу, яке створює оманливу для читача й самого героя сюжетну лінію: засуджений до повішення плантатор Пейтон Фарквар встигає подумки прожити багато годин, зазнати поневірянь і врешті-решт майже возз’єднатися з родиною, а насправді все це розгортається в одну-єдину мить між вибитою з-під ніг дошкою та зламаною шиєю. Втім, значно рідше за майстерне використання письменником прийому “ненадійного оповідача” говорять про подібність “Випадку на мосту” до одного з найважливіших для сучасної культури давніх священних текстів ― Тибетської книги мертвих, або “Бардо Тодол”.

Назва цього твору перекладається приблизно як “Звільнення через слухання у проміжному стані”, а сам він детально описує шлях, що його проходить людська свідомість у так званому бардо, тобто інтервалі між смертю та майбутнім переродженням. Попри те, що описані у книзі практики належать до порівняно вузької й локалізованої релігійної традиції, цікавості західного світу до цього твору значно сприяла епоха психоделічної свободи та духовних пошуків: наприклад, Олдос Гакслі свого часу познайомив із “Тибетською книгою мертвих” Тімоті Лірі, який написав на її основі свій посібник для успішних ЛСД-тріпів. Невдовзі посмертя за версією тибетського буддизму почало просочуватися у масову культуру, знаходячи відгук навіть у тих, хто категорично відкидав як вигадку концепцію християнського раю і пекла. Починаючи з шістдесятих ідея бардо почала надихати й митців, які нерідко зображали перебування у цьому стані за прикладом Бірса: померлий не завжди розумів, що з ним трапилося, і продовжував існувати за інерцією у примарно схожому на його власний світі, аж доки нарешті не стикався з гірким усвідомленням.

За ширшим трактуванням тибетська традиція виділяє шість різних станів бардо, наприклад, пов’язаних із медитацією, проте “Бардо Тодол” описує лише три з них ― ті, що стосуються безпосередньо переходу між останнім подихом людини у старому тілі до першого подиху у новому. Просвітлені адепти традиції мали шанс пройти цей шлях доволі безболісно, однак для звичайної людини, обтяженої земними переживаннями, переродження триває довше і супроводжується галюцинаторними станами, у яких вона продовжує рухатися за звичкою, не розрізняючи реальність та ілюзію.

Одним із найперших і найкращих переосмислень концепції бардо у західній культурі став знаменитий роман Філіпа Діка “Убік”, у світі якого наука вміє підтримувати обмежене існування свідомості померлих. Декілька героїв “Убіка” потрапляють на завданні у пастку, а їхнього керівника, Ґлена Ранситера, вбиває вибухом; однак після того з ними починають відбуватися дивні події, на кшталт відмотування часу назад і появи таємничих повідомлень від загиблого начальника. Зрештою дехто з персонажів починає підозрювати, що насправді вибух вбив саме їх усіх, а Ранситер єдиний вижив і тепер намагається з ними зв’язатися ― не без допомоги своєї давно напівмертвої дружини. Про свій відхід герої здогадуються далеко не одразу, тож продовжують посмертне існування з того самого місця, де вибух його перервав. І якби не суттєве порушення логіки навколишнього світу, де предмети розсипаються на порох від доторку, а час плине з 1992-го у 1939-й, жоден з них не встиг би здогадатися, що відбувається, доки не завершив би своє існування у цьому проміжному стані остаточно. А оскільки Дік дуже вже полюбляв розвінчувати ілюзії, останнім штрихом роману він натякає самому Ранситеру, що на його місці не був би настільки впевненим у реальності його життя.

Найвідоміша кіноадаптація “Бардо Тодол” з’явилася значно пізніше, 1990-го, і нею стала блискуча стрічка Едріана Лайна “Драбина Якова”. Попри запозичені з християнської традиції назву та символіку, сценарист Брюс Джоел Рубін заснував фільм на своєму дворічному досвіді перебування у тибетському монастирі, поєднавши ідею неусвідомленого посмертя із соціальним коментарем на тему наслідків В’єтнамської війни. Головного героя, Джейкоба, постійно переслідують привиди: спогади про колишню родину та загиблого сина, болісні флешбеки про вбитих у нього на очах побратимів, а ще ― доволі моторошні галюцинації. Останні, як він починає вірити, стали наслідком випробування на його дивізії експериментальних наркотиків. Гірше того, Джейкоб буквально живе паралельно двома різними життями, в одному з яких його постійний лікар виявляється давно загиблим, зате син ― досі живим. Джейкоб приписує свою нездатність розібратися у реальності посттравматичному синдрому, проте, як ви вже могли здогадатися, розгадка проста ― насправді він загинув ще тоді, на полі бою у В’єтнамі, й відтоді блукає заплутаними коридорами бардо, споглядаючи різноманітні натяки на свою смерть, але аж до фіналу стрічки не здатний остаточно з нею змиритися.

Ще один чудовий зразок кінематографічного бардо ― шоста частина горорної франшизи “Повсталий із пекла”, з підзаголовком “Пошуки пекла”. Уся ідея світу “Повсталого”, заснованого на новелі Клайва Баркера, дає поштовх для втілення різноманітних лімінальних станів: після того, як герої кожної частини франшизи розгадують заховану в скриньці головоломку, прочиняється брама до пекла, і страшенно деформовані тамтешні мешканці, кіновіти, забирають нещасних до себе. Втім, якщо у перших частинах серії екранна поява кіновітів була майже миттєвою, подальші фільми експериментували з формою, тож персонажі нерідко усвідомлювали, на що себе наразили, лише після тривалого перебування у галюцинаторному стані. Головний герой шостого фільму, Тревор, намагався позбутися за допомогою скриньки своєї дружини, проте та укладає з кіновітами угоду, обіцяючи принести їм п’ятеро душ замість своєї. Звісно, останньою жертвою стає сам Тревор, проте зрозуміє він це лише наприкінці, а до того весь фільм ходитиме манівцями у посмерті, де досі зберігаються інерційні фрагменти його колишнього життя, а випадковими знайомими постфактум виявляються рятівники, які дістають тіло чоловіка з води після смертельної аварії. До речі, приблизно на тому самому принципі засноване відео Леді Ґаґи на пісню “911”, тільки замість пекельних істот тут ― із любов’ю відтворені сцени з “Кольору гранату” Сергія Параджанова.

Звісно, на відміну від Джейкоба, який передусім стає жертвою обставин і винен хіба що в належності до втягнутого у війну покоління, Тревор, як і більшість персонажів серії “Повсталий із пекла”, закономірно накликає на себе біду власними вчинками. Попри те, що пекло у створеному Баркером всесвіті не протиставляється раю, а кіновіти не приходять буквально карати когось за його чи її гріхи, розгадати таємницю скриньки переважно бажають люди, що вже переступили через земні моральні обмеження. Тому особисте чистилище, у яке потрапляють дрібний поганець Тревор, або ж корумпований поліцейський Джозеф Торн із п’ятого фільму серії, всього лише є відображенням того світу, який вони самі так довго створювали навколо себе.

У масовій культурі непрямим, але атмосферно доволі точним зображенням бардо стала ігрова серія “Silent Hill”, яка, зокрема, надихалася “Драбиною Якова” і також оповідає про різновид самовідтворюваного пекла. Але якщо загальна концепція серії змінювалася від гри до гри й не вкладається у вузьке розуміння чистилища, радше оповідаючи про такий собі локалізований світ навиворіт, то, наприклад, любительський короткометражний фільм “ROT” у тому ж сетингу розвиває саме ідею особистого пекла, до якого потрапляє герой, за недбалістю вбивши людину та загинувши в тій же аварії сам.

А от стрічка Ґаспара Ное “Вхід у порожнечу” пропонує суттєво відмінну кіноверсію бардо ― свідомо позбавлену якихось моральних конотацій. У ній хлопець на ім’я Оскар, застрелений поліцією під час облави у клубі, полишає своє тіло та більше двох годин екранного часу плаває над нічним Токіо, споглядаючи розрізнені уривки свого та чужих життів. Ное стверджує, що сам фільм не є буквальною екранізацією “Книги мертвих”, радше видінням хлопця під кайфом, якому розповіли про концепцію бардо за якусь хвилину до смерті, тож його свідомість так і застигає на цій ідеї у мить фатального пострілу. Однак “Вхід у порожнечу”, як і оповідання Амброуза Бірса, має справу з суб’єктивним сприйняттям часу, тож у своїй уяві Оскар встигає побачити, теперішнє, минуле й навіть майбутнє після себе, а також зайти на коло й наново пережити, як це називає режисер, “найтравматичнішу мить свого життя ― власне народження”.

Насамкінець, повертаючись до питання бардо в літературі, не можна не згадати й видатний сучасний твір ― роман-лауреат Букерівської премії “Лінкольн у бардо” Джорджа Сондерса. Попри те, що в центрі розповіді перебуває сам американський президент, помирає і потрапляє до бардо тут не він, а його одинадцятирічний син Віллі. Сондерса свого часу розчулила історія про те, що вбитий горем Лінкольн-старший кілька разів приходив до склепу й тримав тіло свого хлопчика на руках; однак щоб розповісти про це, письменнику потрібні були сторонні спостерігачі ― а хто ще здатен спостерігати за кимось на цвинтарі вночі, окрім як привиди? Тож текст роману вибудований колажно: про те, що відбувається до і після смерті сина у маєтку Лінкольнів, ми дізнаємося з уривків свідчень слуг, колег та репортерів, а драму, яка розгортається на кладовищі, нам переповідають духи, що з тих чи інших причин затрималися у проміжному стані між смертю та переходом далі. 

Бардо у Сондерса містить елементи християнського та єгипетського посмертя і, звісно, не є спробою відтворення саме тибетського світогляду. Привиди, з якими зустрічається на цвинтарі Віллі Лінкольн, не усвідомлюють до кінця факту своєї смерті; багато хто з них вважає себе хворим і нетерпляче чекає на видужання, і практично всіх із них тримають тут якісь невтілені земні бажання. Тільки зустріч із Лінкольном-старшим, дії якого вибиваються зі звичного шаблону згорьованих родичів, і палке бажання допомогти з подальшим переходом Лінкольну-молодшому дозволяє багатьом привидам переосмислити своє нинішнє існування й перейти від рефлексій на тему своїх життєвих трагедій до усвідомлення власної скінченності. І коли маленький Віллі нарешті здогадується і оголошує вголос, що всі вони мертві, населення кладовища значно скорочується, здатне відпустити минуле та прийняти неминучий наступний крок.

Як бачимо, західна культура загалом із цікавістю сприйняла тибетську версію посмертя, водночас протиставляючи та поєднуючи її зі звичнішими для себе уявленнями про християнське чистилище, або лімб. Дехто з митців припускає, що потрапляння у бардо пов’язане з наслідками вчинків померлого, дехто ж сприймає його як інерційні спроби чіплятися за попереднє життя, витісняючи з решток свідомості травму власної смерті та підміняючи її ілюзорним продовженням існування. Проте для багатьох персонажів, які затримувалися у цьому межовому стані занадто довго, вихід із нього стає полегшенням і довгоочікуваним відпочинком. І декому з них варто було б набагато раніше замислитися про те, який світ вони створюють для себе та своїх близьких, бо з бардо шлях лежить уже тільки в один бік, а за життя його майже завжди можна прокласти інакше. Тож не перетворитися на, так би мовити, морального мерця ще до фактичної біологічної смерті ― хай і неочевидне, але важливе завдання для кожного.

Амброуз Бірс. “Випадок на мосту через Совиний струмок” // Зібрання творів. Видавництво Жупанського, 2017. Перекладач Олег Король.

Філіп К. Дік. “Убік”. Видавництво “Комубук”, 2018. Перекладачка Ірина Гаврилюк. 

Джордж Сондерс. “Лінкольн у бардо”. Видавництво Старого Лева, 2019. Перекладач Андрій Маслюх.