Осінь виявилася плідною на музичні новинки, які дають можливість і поглибити ерудицію, і поностальгувати, і порефлексувати над майбутнім. Редакція обрала найцікавіше для меланхолійних прогулянок і затишних домашніх посиденьок — обирайте собі до смаку!  

Edward Sol — Go and Get Dressed // Almost Sugar 

Едуард Соломикін працює зі звуком на молекулярному рівні, за найкращими традиціями musique concrète: поєднує складники за алхімічними рецептами, майже повністю трансформуючи їхню первинну природу та перероджуючи у щось нове. Подібне абстрагування від знайомих елементів — упізнаваних семплів людського оточення чи характерних інструментальних тембрів — допомагає слухачеві звільнитися від усталених асоціативних ланцюжків: у певному сенсі саме такий експериментально-електронний саунд-арт, хоч і повністю розмиває канонічні межі між музикою та шумом, є найчистішою есенцією свіжого звукового досвіду.

Два найновіші релізи музиканта — один на власному лейблі Quasi Pop, інший на нещодавно утвореному новокаховському Despot — добре пасуватимуть для початку знайомства з творчістю Едуарда, навіть якщо ви тільки відкриваєте для себе експериментальну музику як явище. Go and Get Dressed із однойменного альбому — надзвичайно цілісна і пливка, майже смоляниста композиція, здатна фізично загущувати простір навколо. Поєднання компонентів тут майже синкретичне: розкласти загальну картину на окремі деталі видається не легшим, ніж перетворити розжарене скло назад на купки піску, соди й вапняку. Спокійніша й гранульованіша Turning Friendship Into Something Else вирізняється більшою чіткістю елементів і підкресленою впізнаваністю електронних джерел звуку, навіть виокремлюється наприкінці в цілком легітимний гармонічний зворот, утім, лишаючи його недомовленим і відкритим для інтерпретації.

Назва другого релізу, Almost Sugar, наштовхує на деяку іронію сприйняття: пластичність звукового полотна постійно ніби натякає на щось знайоме, та разом із тим вислизає з рук за будь-якої спроби його торкнутися. Плавильний казан титульного треку постійно кипить, озиваючись то майже людським голосом, то машинним дзижчанням, і вибудовуючи багатоепізодну структуру зі внутрішними злетами та падіннями. У свою чергу трек Superdry People цілком може бути ідейним продовженням (і звуковим протиставленням!) не тільки Go and Get Dressed, але й дилогії Warm Bones/Frail Joints, що переосмислювала буденний досвід літніх вуличних занять. Із назви сухість передається деталізованій і водночас наскрізно-прямолінійній динаміці композиції: позбавлені зайвого просторового розмивання звуки шерхливо пересипаються, змішуються і весь час прямують вперед, підштовхуючи дію завуальованим, але наполегливим внутрішним ритмом.

Обидва релізи можна придбати для прослуховування на касетах, які додадуть сприйняттю аналогового матеріалу додаткового виміру та стануть окрасою домашньої колекції.

Конотопська Відьма — Ведмежий Тато

Данжен-проєкт Конотопська Відьма, який минулого року дебютував із альбомом за мотивами гоголівських легенд, випустив новий повноформатник, цього разу присвячений захисникам дикої природи, зокрема — вченому Валентину Пажетнову, автору власної методики реабілітації ведмежат. Тема для інструментальної музики цілком вдячна, тим паче безпосередньо межує з цікавою музиканту народною міфологією, тож концептуально альбом балансує на межі реального й уявного, охоплюючи природне середовище як напів лімінальний простір, однаково відкритий для тварин, потойбічних істот і чутливих до їхніх потреб людей.

Смисловий кістяк релізу складають три треки — початковий Ведмежий Тато, Біла скеля (що запозичує назву в однойменного ведмежого притулку на Київщині) та Дорога На Райдугу (символ раю для тварин, а також амбівалентного людського ставлення до них). Решта треків вимальовує контекст історії: місце (Ліс; Старе Подвір’я; Зачароване Місце), дійових осіб (Лісовик; Домовик) та культурно-міфологічний шар (Майська Ніч, Або Утоплена). Таким чином Ведмежий Тато не віддаляється від попереднього альбому виконавця й водночас пропонує помітний новий етап розвитку.

Музична складова другого альбому розкривається для слухача повільніше, ніж пам’яткі треки першого, однак позначена використанням нових творчих засобів: це і складна структура титульного треку, і доцільне використання “домашніх” семплів у Домовику, і влучний тембр варгану у Білій скелі. Загальна ж атмосфера подекуди схиляється до безритмічного ембієнту, але здебільшого досі має приємно впізнавану національну основу; здається, для вітчизняного данжену це найважливіша ознака.

Wiseword.Nidaros — Тератургіма

Один з останніх дійсних стовпів українського даркфолку — миколаївський проєкт Wiseword.Nidaros — несподівано порадував новим (і, за твердженням творців, своїм останнім повноформатним) альбомом Тератургіма, названим на честь книги Афанасія Кальнофойського, ченця Києво-Печерської лаври XVII століття. Засновник гурту Сергій Гололобов уже багато років послідовно привносить на українську сцену свою глибоку культурну ерудицію: за його альбомами можна вивчати локальну та європейську історію, православну традицію та маловідому класичну поезію, і кожен реліз незмінно супроводжується авторськими поясненнями, покликаними стимулювати подальші слухацькі дослідження.

Тератургіма складається всього з п’яти треків, проте тут знайшлося місце автентичній бойківській псальмі і перекладам давніх християнських текстів, пісні Григорія Сковороди та авторській англомовній притчі від співучасниці проєкту Анни Пархоменко. Попри фірмовий музичний мінімалізм — супроводжують вокальні партії переважно репетитивна гітара й перкусія — слухати й переслуховувати альбом дуже приємно, а досліджувати контекст навколо треків ще приємніше: зрештою, використання музики як рушія інтелектуального розвитку мусить бути одним із ключових досягнень навколодаркфолкової сцени.

Vlad Suppish — Layers of Rebirth

Vlad Suppish — давній ентузіаст модульного синтезу й аналогового звучання, один з тих чарівників, які охоче чаклують над народженням звуку зі складних апаратурних комбінацій. Свіже творіння музиканта — концептуальний реліз Layers of Rebirth, осмислення можливості посмертного досвіду: складна, вибаглива, але необхідна тема. Чотири густі й частотно насичені саундскейпи могли би перефразовувати відому композицію Coil і бути такими собі The First 45 Minutes after Death: це музика винятково імерсивна, призначена для глибинних індивідуальних рефлексій та міських медитацій.

Дві поєднані пари треків, немовби відгукуючись на юнґіанську важливість четвірки як цілого, утворюють часопросторовий хрест — верх і низ, минуле й майбутнє — із центру якого слухачеві відкривається найповніший огляд. І хоч такий холістичний підхід важко охопити за одне прослуховування, й альбом за ідеальних умов потребуватиме повторного занурення та кількаразового переживання, час, проведений наодинці з собою та мікрокосмом, завжди себе виправдовує.

The Wicker Man — Cynefin

Дніпровський проєкт The Wicker Man, що працює на межі неофолку й неокласики, записав шалено прекрасний альбом Cynefin, що осмислює місце людини у світі та природі. Гурт уже демонстрував неабиякий мелодичний дар, зокрема, в альбомі Dammit! We’re back to Dystopia!, й показує гідно високий для європейської сцени рівень виконання та запису в новому релізі, близькому за атмосферою до сайд-проєкту Кіма Ларсена Solanaceae. Cynefin є чудовим прикладом твору, що говорить сам за себе й не потребує детальних роз’яснень, однак, на нашу думку, промовистим ключем до альбому може бути використання у назвах частини треків малопридатних для точного перекладу понять із валлійської мови. Так, наприклад, Cynefin — це “місце, у якому відчуваєш себе єдиним цілим із навколишньою природою та середовищем”, а Hiraeth — “відчуття суму за домівкою та за часами яскравого минулого, яке вже не повернути”, і саме такі невимовні емоції викликає прослуховування цього альбому: немовби споглядаєш крихкий вранішній серпанок, що повертає подумки в дитинство й давно забутий стан меланхолійної безтурботності. Якщо не заради цього музика взагалі існує, то заради чого?

Tanz Ohne Musik — Babes Of The Abyss

Румунський музикант Ден Сербанеску відзначається не лише вартою захоплення плідністю, але і влучністю творчого висловлювання: свого часу, будучи резидентом лейблу анґст-поп-лейблу Galakthorrö з одним зі своїх проєктів Tanz Ohne Musik, він чи не перевершував за мелодичною та текстовою впізнаваністю самих засновників лейблу, дует November Növelet, а його альбом Infinity можна вважати практично зразковим представником жанру. Проте творчі інтереси Сербанеску ніколи не обмежувалися вузькою спеціалізацією: зокрема, він устиг зарекомендувати себе за останні кілька років як один із найцікавіших представників ритуального напрямку постіндустріальної сцени.

Ритуальна музика — піджанр смисловий, а не стильовий, і загалом дозволяє виконавцям працювати з будь-яким інструментарієм, проте деякий час у цьому напрямку домінували ембієнтно-дронові колективи на кшталт Arktau Eos чи Halo Manash. Однак попри схожу неквапливу основу, свій сайд-проєкт Alone In The Hollow Garden Сербанеску заснував на виразній ритміці, органічній рівновазі між електронними й акустичними компонентами та великій кількості етнічних інструментів, у тому числі саморобних. Наразі можна стверджувати, що межа між двома іпостасями музиканта стала примарнішою: новий альбом Tanz Ohne Musik, Babes Of The Abyss, зберігає фірмовий мелодичний мінімалізм та опору на аналогове електронне звучання, однак суттю своєю пролягає у стовідсотковій ритуальній площині. Оскільки Сербанеску є одним із найпомітніших музикантів-телемітів, він повністю присвячує альбом упізнаваним образам — Бабалон, Багряній Дружині, Безодні тощо. І навіть якщо специфічна тематика не викликає у вас особливої цікавості, музика цілком згодиться для приємного слухацького вечора та знайомства з нинішнім станом європейської жанрової сцени.