Дэвид Е. Уильямс не входит в число всемирно известных музыкантов, но ему определенно удалось стать божеством самоиронии в центре собственного культа. Стартовав в конце
Тривожні пісні на кінець світу: до концертів Метта Елліотта в Україні
Якби Метт Елліотт народився на покоління раніше, він би, ймовірно, органічно вписався у британське езотеричне підпілля, тим паче музичні оглядачі сміливо охрещують його релізи даркфолковими. Вихідець із Брістоля, батьківщини Massive Attack, Елліотт п’ять років грав драм-енд-бейс та химерну електроніку у проекті The Third Eye Foundation, а тоді 2003 року випустив напівакустичний альбом під власним іменем – і до сьогодні бентежить душу моторошними піснями про смерть і самотність, цих двох вічних супутників кожної істоти на цій грішній землі.
Найприголомшливіше в Елліотті – це його неабияка творча ерудиція, що стосується як жанрово-музичних рішень, так і обраних тем. Здається, він здатен говорити на будь-які складні теми – про затонулий “Курськ” чи дитячий аб’юз у релігійних установах, про психічні розлади чи оплакування померлих – і водночас створювати цим великим і малим трагедіям прекрасну мелодійну обгортку, м’яку й затишну, наче тепла ковдра зимового дня. Там, де на перших альбомах ще помітний поступовий перехід від електронної мови до акустичної, останні й узагалі сповідують аранжувальний мінімалізм: глибокий чуттєвий баритон та гітарні партії (з реверансами іспанській темпераментності та східноєвропейській романсовій сентиментальності) відтіняє лише найнеобхідніший інструментальний ансамбль. Головне тут, звісно, сенс, а не форма, хоча і з формою Елліотт вправляється надивовижу добре, зі смаком добираючи потрібні компоненти до рецепту хорошої історії. Хай навіть історії ці страшні та тривожні: про передчуття близької загибелі, синдром Котара або ж навіть про саме ніщо – та вони властиві людському існуванню, отже, мистецтво мусить про них говорити.
Елліотт анітрохи не соромиться “темноти” власної творчості, сприймаючи її до певної міри як шлях подолання – “До біса це все. Знищити мене зможе тільки смерть”. Він давно перебрався з Брістоля у французький Нансі і мало залежить від будь-яких сценічних тенденцій, перебуваючи у власному музичному світі та плекаючи свідомий творчий індивідуалізм. А коли ти індивідуаліст, ще й трішечки провокатор – то можеш дозволити собі все. Наприклад, треки на 15-20 хвилин, причому деякі з них – вступні. Або нецензурну лексику в любовних піснях. Або ж начиняти альбоми інструментальними композиціями та реміксами з назвами на кшталт “All Of Our Leaders Are Sociopathic, Criminal Monsters Who Should Be Locked Away Far From Any Kind Of Power For The Good Of All Humanity” (“Всі наші керманичі – соціопатичні злочинні монстри, яких варто запроторити подалі від будь-якої влади заради блага усього людства”).
Власне, найвідповіднішим для описання сольної творчості Елліотта був би термін apocalyptic folk – той самий, який свого часу жартома придумав Девід Тібет і який стосувався передусім тусовки, а не музики. Проте якщо замислитися, то саме такими і мусили би бути пісні, які звучатимуть напередодні кінця світу. Про те, як довго зцілюється розбите серце. Про те, яким холодом стугонить вимушена самотність, якою щемкою буває меланхолія і як важко зібрати розсипані уламки свого життя, коли пронизливий вітер відносить їх удалину, а земля поглинає рештки здорового глузду. Не кожному стане сміливості казати про свій біль уголос, але так, як це робить Елліотт, уміють і взагалі одиниці.
У часи, коли доля всієї країни хитка й непевна, саме така музика потрібна, щоб нагадати кожному з нас: ми, люди – сильні. Ми здатні подолати все, окрім хіба що смерті. А інколи – і саму смерть.
Концерт в Івано-Франківську, 5/12 – Facebook/квитки
Андеграундним музикантам зазвичай знайомі докори у неформатності – адже пошуки власної сцени та слухача суттєво ускладнюються, якщо твоя музика по-справжньому химерна. Третя компіляція