Рівно 25 років тому, 12 травня 1994-го, відбулася прем’єра одного з найвідоміших музичних відео в історії — “Closer” від Nine Inch Nails. Попри безумовні художні якості пісні, що увійшла до одного з найкращих альбомів гурту, The Downward Spiral, своїм успіхом хітовий сингл далеко не в останню чергу завдячував роботі режисера Марка Романека, який до того вже встиг попрацювати з Девідом Бові, Мадонною та Іґґі Попом, а вже наступного року зніме найдорожчий, за офіційними повідомленнями, музичний кліп на свій час — “Scream” Майкла та Джанет Джексонів. Скрупульозний режисерський стиль Романека, який будував на знімальному майданчику фантастичні еклектичні інтер’єри та наповнював практично кожен кадр алюзіями на твори майстрів візуального мистецтва ХХ ст., приніс йому заслужене визнання не лише в музичних колах: “Closer”, а також іще насиченіше відсилками та символізмом музичне відео “Bedtime Story” для Мадонни, увійшли до постійної експозиції Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку — і це неабияке визнання.

За задумом Романека, відео знімали на вінтажні камери, створюючи ефект архівних плівок; це стало в нагоді, коли у відео виникли проблеми з цензурою на телебаченні через провокативність певних зображень — суперечливі кадри замінили цілком природним для загального стилю написом “Сцена відсутня”. Частину реквізиту придумували й виготовляли спеціально для пісні, наприклад, свинячу голову на поворотному механізмі (свині — один із ключових образів альбому) та серце, що билося й випускало пару — його автором був відомий японо-американський майстер спецефектів Скрімін Мед Джордж, а анімували безпосередньо на майданчику три асистенти. Мікрофон, у який співає силует Трента Резнора, призначався для ударних, а не для вокалу, але Романекові сподобався через характерну форму.

Одним із основних джерел натхнення для режисера став Джоел-Пітер Віткін — американський фотограф, відомий насамперед доволі контроверсійними роботами із мертвими тілами. Він працював воєнним фотографом під час війни у В’єтнамі, а надалі шукав моделей або серед людей із незвичною зовнішністю (андрогінів, інтерсекс-осіб, карликів, так званих фріків тощо), або ж у морзі. Смерть і каліцтва стали для митця своєрідною візитівкою, незважаючи на достатню етичність зображуваного: Віткін викупляв лише тіла самотніх людей, за якими не зверталися родичі. Моделі, мертві то чи живі, фотограф розміщує у високохудожньому антуражі, звертаючись до композиційних рішень із класичного живопису та модернізму, а також релігійних образів — останні, наприклад, бачимо в роботах “Той, що кається” і “Спаситель приматів”.

Наступний кадр, судячи з усього, спирається на фотороботи Віткіна “Натюрморт, Марсель” і “Врожай”. Резнорові довелося пережити тривале гримування, яким він у процесі, попри довіру до режисера, був не надто задоволений, зневажливо називаючи себе “м’ячеголовим”. Утім, фінальним результатом музикант лишився задоволений.

Ще один упізнаваний образ — знаменита маска Віткіна з розп’яттям, один із тих кадрів, які у відеоверсії для MTV довелося редагувати. Маска, окрім найвідомішого автопортрету самого Віткіна, з’являється в кількох роботах, але безпосередньо натхненням для “Closer” могли послужити “Подорожі маски” та “Вигадані вітрини — Вікно крамниці фототоварів”: на це вказує поза моделі.

До речі, ця ж актриса демонструє іншу хитромудру відсилку — до роботи австрійського художника і скульптора ХХ ст. Рудольфа Гауснера, що працював у жанрі фантастичного реалізму. Дівчина з двома курячими яйцями з’являється на його картині 1948 року “Зібрання вивернутої оптики”.

А от “Кухня невдалого роману, Буенос-Айрес” Віткіна перекочувала до відео у вигляді підвішеного до стелі Резнора. Романек відзначає, що в його роботах багато фігур, що літають; він пов’язує це із враженням, який справив на нього ще в дитинстві фільм про Мері Поппінс та “Космічна Одіссея 2001 року” Стенлі Кубрика.

Інший важливий для “Closer” митець — Ман Рей, культовий фотограф, а також художник, кінорежисер і творець сюрреалістичних готових об’єктів. У відео майже точно відтворено його відомий “Об’єкт для знищення” (який, звісно, з плином часу було знищено, а численні виготовлені пізніше копії перейменовано на “Незнищенний об’єкт”), а також доволі прогресивну на 1928 рік фотографію “Жінка у масці й наручниках” — щоправда, цю роль також довелося виконувати Трентові.

Звісно, не обійшлося без улюбленця Девіда Лінча, художника Френсіса Бекона — автора страхітливих картин із перекрученими та знеособленими людськими фігурами. Його “Фігура з м’ясом” є своєрідним викривленням портрету Папи Римського Інокентія Х роботи Дієґо Веласкеса, от тільки у Бекона портрет виконаний у похмурих тонах, фігура сидить між двома половинками тваринної туші і загалом наганяє непідробного екзистенційного жаху. Тушу і свинячу голову на зйомки кліпу купували не першої свіжості — з метою економії бюджету; на архівних кадрах учасники знімальної групи ходять майданчиком, натягнувши на ніс хустки, щоб урятуватися від нестерпного смороду. Чого не зробиш заради мистецтва.

Встановити джерела натхнення для деяких химерних персонажів видається неможливим — заготовки Романека зазвичай налічують десятки, а може й сотні найрізноманітніших зображень; проте юнак у циліндрі точно прийшов зі світлини афроамериканського фотографа Джеймса Ван дер Зее, автора обширних фотохронік темношкірих американців ХХ ст. і ключової фігури так званого “Гарлемського відродження”. Точне фото встановити не вдається, але знаючи любов Романека до відтворення деталей, цілком імовірно, воно існує поза межами всесвітньої мережі.

А от “близнята”, сплетені волоссям (акторам довелося просидіти в такій незручній конфігурації кілька годин, перш ніж вони дочекалися своєї знімальної черги) — образ із перформансу Марини Абрамович та Улая “Стосунки у часі”. Абрамович та Улай сиділи нерухомо з переплетеним волоссям упродовж 17 годин, причому широка публіка бачила лише останню годину, коли митці були вже практично виснажені і за задумом мусили “підживитися” від глядачів.

Ще принаймні два яскравих образи “Closer” належать американському художникові Джорджеві Тукеру, якого пов’язують із магічним реалізмом та сюрреалізмом (сам він трактував свою творчість ширше): це “Автопортрет” 1947 року та “Урядове бюро”. У першій ролі виступив, знову ж таки, Резнор, у другій — постійний постановник Романека Том Фоден, якого режисер давно хотів відзняти у кадрі через яскраву зовнішність.

Нарешті, сам інтер’єр, у якому відбувається дія, теж має цілком конкретне джерело — короткометражний фільм “Вулиця Крокодилів” братів Квей. Близнюки Стівен та Тімоті Квей, що створюють моторошні лялькові мультфільми, не надто відомі широкому загалу, проте ними захоплюється багато кінематографістів, наприклад, Крістофер Нолан, а Террі Ґілльям називав “Вулицю крокодилів” серед десяти кращих мультиплікаційних робіт усіх часів. Вільно заснована на однойменному творі Бруно Шульца короткометражка зображає неживий сюрреалістичний світ, де немає місця співчуттю чи високим ідеалам. Романек просив дизайнерів змішати на майданчику предмети різних епох, аби створити враження такого собі “кабінета алхіміка-безумця”, а наявність у кадрі підйомних та поворотних механізмів тільки підкреслила задушливу атмосферу штучності, в якій навіть живі персонажі перетворюються на подобу ляльок.

Незважаючи на численні закиди у зневазі до релігії чи у закликах до насильницьких дій (Резнор був невдоволений тим, що через рядок “I wanna fuck you like an animal” пісні надають надто сильних еротичних коннотацій, хоча в першу чергу вона присвячена одержимості та ненависті до себе), відео стало однією з візитівок Nine Inch Nails і, звісно ж, самого Романека. Через три роки вони зустрілися знову для зйомок відео “The Perfect Drug”, для якого використовувалися, зокрема, образи з малюнків Едварда Ґорі. Існує також вмотивована підозра, що саме Романеків стиль припав до смаку доброму товаришеві Резнора, Девідові Бові, який наступного року зробив із режисером Семюелом Баєром доволі схоже відео на пісню “The Hearts Filthy Lesson”. У Романека ж попереду були визнані відеороботи для цілої плеяди музичних артистів топ-класу (Мадонни, Jay-Z, Red Hot Chilly Peppers, Linkin Park, Джонні Кеша й багатьох інших), а також два повнометражні фільми; до сьогодні 59-річний режисер лишається одним із найцікавіших постановників у своїй сфері.

Що ж, як нам видається, цілком заслужено.