Неминуча глобалізація ставить перед українським виконавцем важливе завдання — провести межу між західним стандартом та вітчизняною складовою. Експортний ринок вимагатиме від музикантів дбайливо виміряних співвідношень традиційного/модернового та національного/інтернаціонального; хоча клюне зрештою зарубіжний слухач на екзотичний “етнічний колорит” чи на підігнаний під класичний британо-американський шаблон продукт, або ж на один з мільйонів варіантів поєднання того й іншого, здається, передбачити практично неможливо. Можна поставити на один важіль терезів світовий успіх Дахабрахи, на інший — уперту щорічну наявність сили-силенної ліричних балад на Євробаченні, довго й марно їх зважувати, плюнути й пообіцяти собі більше ніколи над цим не мудрувати.

Авжеж, тріумф або провал вашої музики все одно залежатиме від пари десятків рекламних, соціальних і фінансових факторів, а ще — від добре знайомого любителям ролівок параметру “вдача”, проте одне можна сказати точно — фольклор у цій грі отримує далеко не останню роль. Дійсно: мова, мелодика, вокальна манера, інструментарій та інші національні відмінності — ефектні та надійні способи позначити власну ідентичність, викликати емоційний відгук у “своїх” та заінтригувати “чужих” [примітка: слово “чужі” вжите в якості антоніма, а не смислової одиниці — ми ж бо віримо у цілющість культурного обміну]. Якщо 1200 людей з усього світу щороку відвідують резиденцію у крихітному містечку в Ірландії просто з щирої любові до музики, культури й заплутаної, наче дроти у серверній, мови, то чим ми гірші у власній благородній культурній експансії?

З кількісним представленням фольклору на українській сцені особливих проблем немає — увімкнути хоча б на дозвіллі канал “Етно HD”. Питання, як завжди, в реалізації. Щоб претендувати на якесь місце в історії, замало відшукати небанальне народне джерело (хоча й це для більшості виконавців той іще виклик, з огляду на невичерпну кількість “Щедриків” і романсового репертуару а-ля “Ніч яка місячна”); важливо й використати його змістовно, а не просто для декоративності — ми ж усе-таки прагнемо еволюційно випереджати хор Верьовки. Робота сучасного фолк-музиканта — вписати народну пісню в продуманий контекст, який доповнюватиме її, розкриватиме її змістовний та драматичний потенціал, зможе підкреслити емоційну унікальність та промаркувати універсальні архетипи, що були би зрозумілими будь-якій світовій культурі. Нарешті, знайти найкращі (не продиктовані, в ідеалі, суто комерційною складовою) точки сполучення архаїки з урбаністикою, сьогоденною історією та культурами інших країн. Складно? Ще б пак.

Втім, ви вже мусили би здогадалися: у нас є для вас кандидат, що відповідає всім зазначеним вимогам.

***

Будь-яка розмова про гурт Фолькнери незмінно починається з того, що його засновники, подружжя Ярина й Володимир — професійні мандрівники, що об’їздили велосипедами якусь неймовірну кількість країн світу, від Європи до Австралії. Проект Двоколісні хроніки, почавшись із фольклорних експедицій Україною та сусідніми державами, нині переріс у кругосвітню подорож утрьох із сином, а музика Фолькнерів природно обросла мультикультурними елементами. Цьогорічний альбом Son, другий повноформатник гурту, настільки відрізняється від першого, Корисні речі, наскільки це взагалі можливо в межах одного жанру, і не лише через більшу камерність висловлювання (з огляду на постійні мандри, Фолькнери перейшли від гуртового формату, з запрошеними музикантами, на дуетний). Справа радше в оновленому методі роботи з фольклорним матеріалом, що його музиканти добирають із власних експедиційних надбань, та інакшій розстановці акцентів.

І якщо й минулий альбом викликав неабияку повагу до різноманітності стильових та аранжувальних рішень, то Son (обидва значення назви, “сон” і “син”, відповідають загальному задуму) — це надзвичайно зріла й свідома робота над органічним сплавом здавалося б непоєднуваних компонентів, той самий етно-ф’южн у первинному й незатертому значенні. Причому тканина альбому хоч і максимально деталізована, та геть не перевантажена. Безперечний смисловий центр кожної пісні — кількашарове розмаїття вокальних партій Ярини з епізодичною підтримкою бек-вокалу Володимира, обрамлені вигадливими ударно-перкусійними партіями та спорадичними вкрапленнями етнічного інструментарію. І цього на перший погляд скромного набору виявляється цілком достатньо. Тому що там, де складових небагато, але кожна з них знаходиться на своєму точно визначеному місці, кожен окремий елемент стає удвічі важливішим, а відсутність набуває не меншого значення, ніж наявність.

Якщо перший альбом ще в доволі мейнстримній для української сцени манері спирався на танцювальний потенціал народної пісні, не соромлячись швидких темпів, чіткої ритміки та квадратних структур, то Son робить ставку на атмосферу, а власне ритмічна його складова інколи настільки химерна, що ніби кидає слухачеві виклик своєю неінерційністю. Так, Косарі та Ой рано змушують поламати голову над хитромудрою (у першому випадку — відверто африканською, чи то полінезійською) ударною основою, а у Ра та Ідуть дощі вокальна партія й узагалі розгортається окремим смисловим шаром, повністю дистанціюючись від будь-яких структурних очікувань. Та сама екзотична перкусія проникає і у Воробчиків, напрочуд невимушено сполучаючись із українською складовою; втім, те саме можна сказати про більшість композицій альбому.

Проте навіть балансуючи на межі майже нью-ейджевого звучання, Son жодного разу не перетворюється на фоновий easy-listening: не дозволяє драматичний потенціал голосу. Так, в основі атмосферних і неквапливих Сальвії та Іванка лежать повноцінні життєві історії, розказані з усією серйозністю та емоційністю, аж до крику, а Ра — і просто страшна, хрипка й незатишна пісня, посил якої зрозуміло зчитується й без знання мови, настільки проблискує крізь кожну фразу справдешня ненависть.

Та головний секрет привабливості альбому і його абсолютної несхожості на більшість вітчизняного фолк-продукту — не лише у прагненні Ярини розширити діапазон можливостей народного вокального тембру, чи у дбайливому ставленні Володимира до аранжування, чи, врешті, у наявності неабиякого художнього смаку, якого багатьом українським представникам жанру ще пошукати. Коли Ярина стверджує, що зміст тексту для неї — не найважливіше, а необхідність писати власні слова — не критична, у це навіть важко повірити. Бо ж Фолькнери настільки гостро відчувають саме глибинну емоційну сутність народної пісні, її внутрішній магічний посил (і вже відштовхуючись від цього розуміння, нарощують на благодатну основу інструменти, ритміку та голоси), що певної миті вона перетворюється з талановитого художнього твору на повноцінний ритуальний простір. А це означає проникнення до самого коріння, до сутності народної музики, нагадування про те, наскільки невід’ємною була для первинних виконавців фольклору саме ритуальна складова.

Тож там, де закінчується одне звукове висловлювання й починається інше, тиша й простір довкола несподівано виявляють у собі божественне дихання, що вдихає у музику саме життя, трансформує культурний досвід на духовний і нагадує, що віддзеркалюючись у наших свідомостях, всесвіт пізнає себе — а щире пізнання є найблагороднішою метою нашого існування.

Офіційний сайт

Bandcamp

Soundcloud

Facebook