Серпневий вечір. Порожня зала київського комунального кінотеатру. На трохи бляклому екрані — родина, що вже роками намагається вижити у зоні відчуження: залякана самотня жінка Слава (Віталіна Біблів), її очевидно нездоровий, але добрий син Вовчик (Ярослав Федорчук), що аж занадто пристрастно жадає поїхати в Київ, і стара, як світ, баба Пріся (Ірма Вітовська), що знає все про навколишні ліси, дружить із русалками, розповідає байки про інопланетян і метро під хатою, не цурається самокруток та галюциногенних поганок і дивовижним чином дотепер вберігала родину від усякої нечисті  — поганих місць, голоду і надмірних зазіхань на доньку заїжджого міліціонера (Дмитро Ярошенко). Фільм “Брама”, заснований на п’єсі Павла Ар’є, на позір видається справжнісіньким трешем, фактично ж виявляється однією з найатмосферніших і найсамобутніших сучасних українських кіноробіт — і хвала комунальному кінотеатрові, він додав у цей перегляд нотки потрібного настрою.

Щоб збагнути напрям режисерської думки Володимира Тихого, варто згадати одну з попередніх його робіт, короткометражку “Янгол смерті” за сценарієм цьогорічної резидентки Каннського кінофестивалю Марисі Нікітюк  — про чоловіка, який після смерті дружини починає спілкуватися з Богом і заразом бере на себе його каральні функції на землі. За більшої популярності українського короткометражного репертуару фільм міг би претендувати на культовий статус, і цитати з нього повсякчас гріють душу редакції (“Толік, нічого страшного! Все одно з неї нічого б не вийшло, або блядь, або на базар”, натхненно коментує місцева бабуся процес закопування у дворі балакучої сусідської дівчинки, перш ніж отримати від головного героя потужний удар лопатою в макітру). Але що важливіше  — “Янгол” передав “Брамі” свою некромантично-іронічну (ми знаємо, як це звучить, але це щира правда) атмосферу: в повному метрі вона розростається до страхітливо-ізольованого позачасового буття, в якому зовнішній світ із прокурорськими дітьми, Макдональдсом і закордоном видається фантастичнішим елементом, аніж русалки чи таємна гілка метро під Прип’ятю.

Попри те, що “Брама” очевидно заграє з різними жанровими елементами і намагається прикидатися то трилером, то горором, то містикою, в основі її все ж таки лежить трагікомедія: історія маленьких людей, чия доля мало кого цікавила до катастрофи на ЧАЕС і тим паче не цікавить після. Тільки міліціонер між спробами підступу до Слави без штанів не забуває час від часу нагадувати, що “вас тут бить не должно”, але маючи власну вигоду, не поспішає щось із цим робити. Сама Слава, чий чоловік після кількох років поневірянь під зневажливим ярликом “чорнобилець” вигріб з хати все цінне і здимів у невідомому напрямку, кидає всі сили на єдине дитя, намагаючись превентивно вберегти його від усякого зла  — та як виявляється, зло багатолике та забрідає навіть у дикі поліські хащі. Лиш баба Пріся зустрічає негаразди майже незворушно, з самокруткою в зубах і ущипливою реплікою напоготові, і на невідворотні знаки біди, що насувається на родину, реагує прагматично — що ж, як доведеться, то будемо боротися.

Недоліки, що їх закидають фільму рецензенти  — справедливі, проте їх не можна назвати геть невиправданими. Дещо надмірна карикатурність персонажів (через характерний стиль української акторської гри останніх років, зрощеної здебільшого на комедійних серіалах) ніби підкреслює болісну абсурдність світу, в якому іронія лишається єдиним джерелом душевної рівноваги; при цьому перша ж поява на екрані Дмитра Ярошенка у ролі концентровано-архетипового вусатого пострадянського міліціонера здатна побити за епічністю експозицію половини персонажів “Сторожової застави”. Проглядання крізь тканину сценарію драматургічної основи (читай  — більше діалогів, менше дії) — не проблема для Ірми Вітовської, чия саркастична героїня з перших хвилин починає претендувати на культовість, а до кінця картини остаточно її утверджує (в останні двадцять хвилин фільму баба Пріся власноруч береться за порятунок життів та честі непутящої родини, і це дуже смішно й тужливо водночас). Що ж до спорадичного та окресленого лише натяками містичного елементу, то глядачеві доведеться підключати уяву і домислювати його ймовірність та реалістичність в антуражі сучасної зони відчуження, але ж хіба не цікаво, коли твір лишає по собі пристойний, і головне  — бажаний обсяг домашньої роботи?

Та все ж найцінніше у “Брамі”, як видається  — не жарти і не історії про інопланетян та Горбачова, і навіть не знайома багатьом родинна драма, а той особливий присмак автентичної української хтонічності, яка так рідко трапляється в нашому мистецтві, тим паче на екрані. Баба Пріся несе в собі споконвічну мудрість і здатність зазирнути за обрій, за ту саму браму, що відділяє світ живих від світу мертвих. Тому й саму “Браму” хочеться охрестити некрофолком, есенцією майже забутого народного світогляду, в якому немає межі між реальним і містичним, минулим і майбутнім, ритуальним та практичним; світогляду, що винагороджує своїх носіїв можливістю на рівних зустрітися з наймогутнішими силами всесвіту. Бо ж ні війна, ні голод, ні радіація, ані сама смерть не здатні розлучити людину з рідною землею, якщо вона сама того не дозволить.