І хто ми такі? Хто я такий, щоб міняти цей давній, природний і навіть у чомусь благородний порядок. Бо ж давність, поважний вік надають шляхетного лоску навіть найпаскуднішим речам. Приміром, якщо ти насрав під вікном у сусіда вчора – це звичайне побутове неподобство. Але якщо ти робив це щодня все своє життя, і твій батько робив, і батько твого батька теж срав під цим самим вікном, і так далі, углиб віків, в прадавню історію роду – то це вже, вибач, традиція. А традиції, особливо давні, слід оберігати і загалом ставитися до них шанобливо.

Десь в одній із паралельних реальностей Радянський Союз так і не розпався 1991-го року. Натомість амбіційний Горбачов, що дорвався до влади, не поспішає відкривати країну зовнішньому світові, і внутрішня стагнація починає пережовувати народ і владні структури, заганяючи й без того непроглядні перспективи майбутнього у ще глибшу метафізичну безодню. Кілька років потому журналіст “Української правди” прямує до невеликого шахтарського містечка на Донбасі, щоб зробити репортаж про успіхи місцевої гірничовидобувної галузі (і дарма, що попередні кілька журналістів звідти так і не повернулися), а натомість потрапляє у сюрреалістичний і майже потойбічний світ людської жадоби й первісного хаосу. Так починається роман Олексія Жупанського “Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек”, і можливо, це найгостріша і найіронічніша рефлексія, яку породжувала до сьогодні українська література.

Національному ринку досі бракує багатьох актуальних жанрів, і альтернативної літератури – зокрема; зачіпати табуйовані теми народ наповну не готовий, і зраджувати звичці до надмірної серйозності – теж. Втім, навіть якби завтра полиці книжкових почали ломитися від сміливої контркультурної прози, “Чорний Генсек” все одно мусив би посісти один з найвищих щаблів національного пандемоніуму і поборотися за вихід на експортну орбіту, настільки канонічно в ньому дотримано жанрові рамки й талановито вибудовано баланс між західним письменницьким методом та локальним колоритом. Достеменно невідомо, чи збагнули б іноземці описані в романі зловісні реалії (пост)радянської бюрократії, але український споживач мусив би ознайомитися з цією книжкою в якості обов’язкового щеплення від рудиментів старої управлінської системи.

Безпосередньо альтернативна історія, включно з бомбардуванням Афганістану у 93-му, в основний сюжет не втручається, як це вирішено, наприклад, в Діківській “Людині у високому замку”. Означені події радше слугують фоном, як-то бабусин брехунець у кухні чи сусідський шансон у недільному дворі: вони вже навіть не набридають, настільки до них звикаєш, але будь-яка надія на спокій вбита роздратуванням ще в зародку. Важливіше, що головного героя (якого всі шанобливо кличуть Олексієм Георгієвичем) ще починаючи з інфернального потяга Київ-Новокраснокамінськ супроводжує ціла ватага химерних персонажів, яка виникає наче нізвідки, але якої надзвичайно важко позбутися: місцевий гопник Вітька-шуруп, який мріє бути важливою персоною, але якого не беруть навіть на базар через протезовану ногу; місцева авторитетка Зінка-зенітка; непевного віку й статі істота в масці з газет “Правда”, яку всі так і звуть Правдою і яка здатна блискавично вкласти потенційного ворога металевою спицею; і нарешті, потойбічне створіння Улялюм, якого, здається, майже ніхто окрім журналіста не бачить, але навіть незрима присутність якого змушує всіх зіщулюватися й підкорюватися наказам.

Як результат, подорож, наче той символ життя в авторитарній країні, перетворюється на місію, сутність якої ніхто пояснити не може, бо вона передавалася через стільки поколінь, що ніхто вже й не пам’ятає, з чого все починалося і нащо це все треба. Кажуть лише шепотом про таємничі Скрижалі Влади, гарантії і щось липке й пухирчасте, але всі ці конструкти знаходяться в площині здогадок і припущень, а тому й думати про них не варто, та й взагалі більшості людей давно вже пора заборонити думати. По суті, весь простір “Чорного Генсека” – це такий українсько-радянський Чорний Вігвам, який кожен з нас колись спостерігав на власні очі. Лінчевське сновидство тут на кожному кроці, а послідовний виклад подій підміняється плавно і майже непомітно змінюваними епізодами, бо ж як відомо, ми ніколи не пам’ятаємо початку сну, а просто опиняємося в ньому. Однієї миті герой слухає історії подорожніх у поїзді, потім втікає у тролейбусі, на який нападають жаскі істоти без підбородків, спостерігає за виварюванням чужої голови в підозрілій хижі, допомагає виймати з депутатів Верховної Ради м’яке ірраціональне і присутній на підземному засіданні хтонічної номенклатури, і все це під незмінний хрипкий супровід таємничого гурту “Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек”, який знищує геть усі рештки розумового опору, навіть якщо б такі ще досі лишалися. Безумство в “Генсеку” заразливе й стрімке, а світ підкоряється власним законам, тому голова ще буде штовхати палку промову з трибуни, тому наступивши випадково на каналізаційний люк чи минаючи громадським транспортом церкву, треба виконати суворо визначений порядок ритуальних дій, аби уникнути біди, а якщо підбородків нема, значить, вони їм і не нада…

І він співає, що немає нічого гіршого, аніж позбавитися своєї сірості, і що немає нічого страшнішого, аніж піддати сумніву безсумнівну шляхетність сірого кольору, і що, на жаль, ми вже бачили подібні випадки, бачили, до чого призводить поліхромність світобачення, і, відповідно, зробили необхідні висновки, а отже, всі інші кольори ми також зробимо сірими, аби вони найповніше відповідали кольору нашої дорогої, нашої священної і нашої єдиної та неповторної багнюки…

Читати роман водночас весело й страшно. Весело – бо авторська мова, щедро просякнута суржиком, нецензурною лексикою й влучними іронічними коментарями, помножена на стовідсоткову впізнаваність персонажів та подій (бо ж кому з нас не щастило їхати в плацкарті з похмуро-балакучим сусідом у запилюжених шльопках і з добовим запасом горілки й карамельок, або втрапити у липкі й хамовиті тенета пострадянської бюрократії), змушує швидко проковтнути його вперше, а потім із задоволенням перечитувати випадкові фрагменти й розбирати на злободенні цитати. З іншого боку, не можна не замислюватися про страхітливу реальність описуваного: всі ці перехняблені багатоповерхівки, підозрілі сусіди, черги за спиртним, ковбаса з бозна-чого, колективні обговорення невідомо чого з єдиною метою – щось ухвалити, дозволи й справки, радянські інтер’єри, пам’ятники партійним діячам, прицерковні жебраки, і головне – люди, що втрачають усе людське, бо якоїсь миті рештки свідомості замінила всепоглинна порожнеча, а особистий вибір – правила, розпорядки та хабарі. Чорний, задушливий, мерзотний ідеологічно-блювотний вимір, царство потойбічних істот, яким знайшлося б гідне місце в роботах Данила Андрєєва, і які не покладаючи рук працюють над підтриманням цієї системи, доки живий суспільний організм не заповниться до краю порожнечею й безчассям, над якими тільки й майорітимуть мертвотні звуки гурту “Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек”.

І можливо, припускає головний герой, тільки дійшовши до краю, опинившись на дні найбільшого провалля, обім’яклий і ледачий, байдужий і слухняний народ нарешті скине з себе цей тягар. Можливо, зробить вірний цивілізаційний вибір. Можливо, прокинеться і зрозуміє, що темрява весь цей час була всередині самих людей. І можливо, відірвавшись від останньої сторінки роману, читач дещо зрозуміє й про себе. І дещо пообіцяє – собі й своїм нащадкам, які все ж таки мають право на майбутнє.

Придбати