Постапокаліптичні розмови з екологічним присмаком вимушено точаться містянами вже кілька десятиліть, оскільки ігнорувати невмолимий наступ індустріалізації на природні ресурси з кожним роком стає все важче й небезпечніше для фізичного та психологічного добробуту. Позажанровий дніпровський гурт The Wicker Man випустив близькій цій темі меланхолійний, акустично-шумовий і переважно інструментальний альбом Dammit! We’re back to Dystopia!; цитуючи музикантів, це “повернення до похмурої дистопії [у вітчизняному мистецькому процесі ширше використовується слово “антиутопії”], де шурхіт потягів чути частіше, ніж пташиний спів. Музика про покинутий світ, що задихається у фабричному чаді, але досі має останню надію”.

Отже, для стартового осмислення пропонується доволі виразний образ: урбаністичний світ, у якому двісті п’ятдесят років промислової революції витіснили з міських меж дерева, а фабричні монстри пожерли небо, майже остаточно забивши зелені легені димом і кіптявою. Якщо візуалізувати далі, відштовхуючись безпосередньо від звучання, уявляються доволі характерні картини: покинуті хижі біля залізничних колій, вітер розхитує частково вирвані з пройм двері, скрипить розсохлими віконницями, носить підлогою куряву і сторінки пожовклих газет із давніх часів, коли в цьому місці ще вирувало життя. Міста-привиди, розкидані потьмянілою планетою під закладеним чорними хмарами небом. Нам усім доводилося бачити такі місця щонайменше в кіно, а багатьом — і наживо теж, не кажучи вже про сновидіння прямцем із баллардівського термінального пляжу. Тож мова, якою звертається до слухача The Wicker Man, буде зрозумілою з першого прослуховування, форма ж може вимагати повторних — саме тоді повноцінно розкриваються художні якості цієї роботи, спливають на перший план непомічені раніше деталі.

Dammit! We’re back to Dystopia! не є постіндустріальною музикою у суто стильовому сенсі, проте таким альбом, безумовно, є естетично. Відтак, драматичний компонент його полягає насамперед у співставленні людського та промислового, себто мелодійного та шумового. Песимістичний пік цього протистояння припадає на трек Reincarnation, у якому уривчасті гітарні мотиви поступово розчиняються в холодному ембієнті тунелей дніпровського метрополітену. Оптимістичний, мабуть, найяскравіше виявляється в експресивному Caution! Freedom is near, що б’є по машинній циклічності живою інструментальною ритмікою та повнокровним звучанням гітари, акордеону й ударних, а також у дещо стриманішому Oh, this turmoil and bustle…, виконаному майже у стилі класичних релізів Majdanek Waltz. Саме тут вперше й востаннє на альбомі з’являється голос — хай навіть у вигляді притишеного шепоту, що проривається крізь щільні радіохвилі та перешкоди, наче випадково спіймана приймачем нічна трансляція з далекого міста по той бік відомого світу.

Проте остаточної відповіді на питання, хто перемагає у цій неоголошеній повзучій битві за територію, очікувати не варто. Концептуально альбом обрамлений двома атмосферними треками, в яких спустошення, саме як фактор відсутності життя, сприймається найболючіше — Ode to dead machines із самотніми переливами фортепіано, що перекотиполем проносяться закинутою міською інфраструктурою, та Magellan of railways, де постійне повторення одного й того самого мотиву підкреслює замкненість цього мертвого кола. Ми знаємо, що врешті-решт, коли всі фабрики зупиняться, тому що нікому буде їх обслуговувати, і брудний дощ поступово змиє у ґрунт перегнилі рештки людської цивілізації, природа все одно візьме своє — проросте травою й чагарниками крізь цеглу, асфальт і бетон, засіє колишні вулиці і площі новим зеленим килимом, поверне собі землю, якою завжди володіла. От тільки ми, люди, слабші, ніж залізо, і вибагливіші, ніж бур’ян, навряд чи це колись побачимо.

Bandcamp

Facebook