Девід Е. Вільямс не належить до всесвітньо відомих музикантів, але йому точно вдалося стати божеством самоіронії у центрі власного культу. Він починав наприкінці вісімдесятих,
Drwiwy – “Cyrk Biezzahanny” (2016)
Що робити музикантам у часи, коли здається, ніби всі мелодичні ходи вже неодноразово використано, а жанри майже виснажено? Звісно ж, звертатись до зухвалої еклектики, переплавляючи у горні робочого процесу максимально можливий діапазон натхнення; а якщо ще й заснувати це на специфічній національній основі, можна несподівано створити шедевр. Майже невідомий у нас білоруський дует Drwiwy (Артем Вілейта і Сергій Цуранков) доволі довго працював над створенням другої платівки, запрошував сесійних музикантів, удосконалював аранжування, поступово намацуючи крихти бажаного результату – й нарешті явив світові дивовижно міцний, цікавий і абсолютно шалений альбом. Враховуючи чудову якість студійної роботи, рідкісний за мірками андеграундної сцени композиторський рівень і той факт, що реліз узяв під свою опіку американський лейбл Disques de Lapin (що випускав Ô Paradis, Девіда Е. Вільямса та інших), слід визнати: перед нами дійсно варте уваги явище.
“Cyrk Biezzahanny” – альбом багатогранний, ні на що не схожий і придатний до неодноразового прослуховування; він належить до тієї рідкісної категорії, яку важко характеризувати словами, бо будь-які вербальні означення бліднуть перед насиченістю та детальністю музичної мови. Стилістично це – чудернацький, але органічний сплав фрік-фолку, електроніки, квазіджазових елементів, психоделіки та театральної вистави; до останної дуже докладаються темні й насичені контрастними образами білоруські тексти. Пісні альбому – це сповіді дивних персонажів, що прийшли чи то з похмурої народної й міської міфології, чи то й узагалі з межових глибин підсвідомості. Тут і лісові чудовиська, і свинячі голови, і поховані королі, і хтонічні баби, що по черзі виходять на циркову арену й глибоким низьким голосом Вілейти розповідають історії, від яких щось виразно ворушиться на потилиці. Порівняння з кабаре, яке мимоволі спадає на думку багатьом слухачам, більш ніж доречне, от тільки кабаре це дуже тривожне й моторошно серйозне, тож так до кінця й не зрозуміло, співчувати персонажам пісень чи про всяк випадок не обертатися до них спиною.
Попри цілісність та продуманість загального звучання альбому, внутрішньому жанровому наповненню позаздрив би будь-який експериментальний колектив. Гротескний, майже кінематографічний вальс Karali. Прониклива лірика Dziki та Lod u dziubie tvajoj. Практично тріпхопова атмосфера O Dzicia та Śvińni з надсадними схлипуваннями саксофонів (одним із запрошених інструменталістів став американець Erik Michael Schroeder, який нещодавно співпрацював з Едвардом Ка-Cпелом з The Legendary Pink Dots). Іронічний Spadar Elektralit. Горорний, із характерними органами, Śpieŭ Haradkoŭca. Виокремити з цього багатоликого пандемоніуму якихось фаворитів доволі важко – як і припинити переслуховувати реліз знову і знову.
“Cyrk Biezzahanny” – альбом тим паче важливий, що встановлює високий стандарт для андеграундних музикантів, що працюють в обмежених домашніх умовах і тому часом легковажно ставляться до кінцевого результату звучання. Однак Drwiwy, навіть працюючи в різних містах і лише час від часу збираючись попрацювати у студії на нейтральній території, зуміли випустити платівку європейської якості, зберігаючи при цьому самобутність і не поступаючись слухачеві ані стилістично, ані мовно. І поки дует готується до серії презентаційних концертів, зокрема в Україні, нам буде чому у нього повчитися. Як мінімум – божевільній творчій мотивації та вмінню попри все рухатися власним шляхом.
Британський комедійний актор і великий прихильник горору Меттью Голнесс, один з творців пародійного телеперсонажа-письменника Ґарта Маренгі, дебютував 2018 року у великому кіно авторським