Загалом музичні релізи не зобов’язані бути витворами мистецтва, але часом означити їх інакше просто неможливо. Так, Edward Sol (Едуард Соломикін), електронний музикант, якого однаково поважають і композитори-академісти, і шанувальники постіндустріальної сцени ― знаний прихильник аналогового звучання та оригінального оформлення альбомів. Керманич культового українського лейблу Quasi Pop не лише не закинув роботу з фізичними носіями в епоху стрімінгів та веб-релізів, але й майже суцільно перейшов на плівку на двох своїх пізніших лейблах, Village Tapes та Sentimental Productions. Результати такого ретельного трактування музичного релізу як артефакту, який приємно роздивлятися навіть на фотографіях, а тим паче тримати в руках, завжди вражають ― але нещодавна колаборація з американським електронщиком Говардом Стельцером (Howard Stelzer) перевершує уявлення про масштабність художнього задуму. Лімітований випуск у художньо оформленій самим Едуардом дерев’яній коробці з листівками, вкладками та двома версіями альбому ― цифровою на CD та аналоговою на бобіні (!) ― маленький скарб, за яким не гріх було б вирушити в індійські джунглі або єгипетську пустелю, якби Індіана Джонс раптом виявився затятим меломаном.

Оскільки і український саунд-інженер Соломикін, і американський вчитель математики Стельцер є адептами роботи з плівкою, найперше Warm Bones ― це демонстрація того, які акустичні дива здатні творити маніпуляції з аналоговою апаратурою, якщо за них беруться досвідчені ентузіасти своєї справи. Концептуально “Теплі кістки” окреслюють гіпнагогічний стан людини, що приїжджає відпочити на пляж після гамірного міського життя, і задрімавши там, прокручує в пам’яті уривки урбаністичного багатоголосся. Фактура релізу цілком органічно відображає межовий стан між спостереженням та сновидним переосмисленням: із плавної заспокійливої течії виринають модифіковані до невпізнаваності фрагменти музичних записів, голоси, радіоперешкоди, звуки годинника ― все нібито примарно знайоме, але разом з тим надто химерне, щоб повноцінно належати до реального світу.

Переваги абстрактних форм електронної музики в тому, що вони однаково добре сприймаються на свідомому й підсвідомому рівнях. Поки свідомість розмислює над фігуруванням у назвах композицій конкретних флоридських пляжних місцевостей, або ж над зрозумілою поп-алюзією у Clerks Just Want To Have Fun, водночас намагаючись за звичкою дешифрувати та класифікувати джерела звуку, підсвідомість налаштовується на сприйняття релізу в цілому: як синкретичного аудіального сплаву, яким насправді є досвід міського життя. Музичні футуристи на початку двадцятого століття справедливо збагнули не лише необхідність спиратися на ритм і шум як на основні виразові засоби, що органічно передають симфонію сучасного міста; вони також вловили гіперболізовану поліфонічність життя ― адже людина зазвичай оточена одразу кількома джерелами звуку (гудінням транспорту чи техніки, людськими голосами, побутовими шумами, кроками, музикою тощо), але не поставивши собі за мету розпізнати їх, усвідомлює весь їхній комплекс лиш поверхово. Цю поліфонічність наслідувала й “конкретна музика” (musique concrète), в руслі якої працюють Соломикін зі Стельцером, от тільки зафіксовані на плівку звуки стали підлягати обробці та модифікації, ставати “несхожими самі на себе” ― бо ж якщо композитори-попередники розширювали можливості музичних інструментів, митці двадцятого та двадцять першого століття успішно розширювали можливості самого оточення, досягаючи все більшої інтерактивності сприйняття.

У згаданий вже гіпнагогічний стан слухач занурюється поступово, через щільний, але при цьому дуже м’який різночастотний шум першого треку Warm Bones: тут є і ненав’язливі низькі дрони, і розплавлені стогони невідомих істот, і розкидані панорамою звуки механічнішого походження, однак поріг входження в матеріал витримується доволі демократичний. Стан спокою ненадовго переривається шумним колажем Clerks Just Want To Have Fun ― характерним саундтреком передсезонної пляжної зони курортного міста, в якому зливаються гучна музика неподалік, чиєсь неналаштоване радіо та звуки будівництва, але це лише тимчасове вторгнення, що частково завершиться з переходом до композиції How To Get To Mizner Park. Частково ― бо навіть приїхавши на відпочинок, людина не встигає відзвичаїтися від темпу урбаністичного життя, тож дослухаючись до співу птахів, мимоволі продовжує кудись поспішати, відраховуючи секунди життя за стукотом коліс, перебігом годинникової стрілки та іншими автоматичними ритмами.

А от у Hotel Rat поспіх нарешті відступає, і хоча гіпнотична плинність тихого звуку електрооргану та сильно заповільненого на плівці голосу поступово відступають під наступом кластерів шуму та індустріальних звуків, саме тут логічний розум починає капітулювати перед обіймами дрімотних пейзажів. Яскраво задекларована поліритмічність наступного треку, Dirty Heads, цьому солодкому літньому сну анітрохи не заважає: впевнено накидаючись на слухача на початку, ці ритми поступово розпадаються, сплітаються в один клубок, повністю заповнюючи простір композиції вже не окремими елементами, а комплексними сонорами: шум перетворюється на художню фарбу найвищого порядку, яка поглинає всі менші складові у своїй всеохопності.

Після цієї переламної миті двом останнім трекам, Wake Up In Hallandale та Beach Monsters, лишається тільки довершити картину розслабленим нойз-ембієнтом; єдність внутрішнього простору з зовнішнім оточенням досягає кульмінації, згадки сплітаються з вигадками, думки розмазуються поверхнею, і якщо де-не-де з цілісної музичної хвилі виринає чиясь фраза, знайомий акорд або інший впізнаваний уламок особистісного досвіду, вони тут же підхоплюються й відносяться удалину, туди, де на витонченій межі двох реальностей витворюється ефемерна сновидна субстанція. Здатність повнокровно пережити це відчуття вдома у навушниках ― просто безцінне.

Попри специфічність конкретної музики, яка потребує особливих навичок прослуховування, Edward Sol стверджує (і ми з ним цілком погоджуємося), що жанр аудіоколажу значно ближчий до природної перцепції, ніж “класичні” акордово-тональні структури ― а отже, здатен не просто продукувати нові смисли зі здавалося би звичних складових, але й навчити по-іншому сприймати довкілля, підштовхувати уяву до незнаних раніше рубежів. Як гідний представник свого виду, Warm Bones без жодних додаткових стимулів прочиняє двері сприйняття і нагадує: світ такий, яким ми готові його побачити. Варто лише відхилитись від протореного шляху та зовсім трішечки змінити кут зору.

Придбати альбом можна тут, тут і тут

Sentimental Productions на Фейсбуці

Особистий блог Говарда Стельцера