Кріса Корнера в Україні люблять, і це факт. Так склалося, що попри специфічність тематики та візуального ряду IAMX вдалося потрапити у доволі вузьку нішу комерційного андеграунду, яка прочинила йому двері за межі умовної готичної спільноти – навіть у нас Корнер, окрім столичних клубів, тричі (!) виступав на великому фестивалі пива. Не те щоб це було чимось незвичним: якщо починаєш кар’єру з популярного тріпхоп-гурту, то вже непогано розумієшся на роботі на широку авдиторію. Просто якоїсь миті яскраві сорочки та рошкошлане навсібіч волосся поступилися місцем не менш стильним чорним костюмам із шипами, макіяжу з блискітками та пір’ю. У свої 44 Корнер уперто має вигляд двадцяти-з-чимось-річного, бездоганно підтримує привабливий для попкультури образ андрогінного П’єро, спокійно розповідає в інтерв’ю про депресію та залежність, продає фанатам свої полароїдні світлини та може дозволити собі записати альбом на самоті у каліфорнійській пустелі – власне, чому б і ні?

Річ навіть не в тому, що свіжий альбом – настільки сильний, наскільки взагалі можна очікувати від талановитого митця. Сам Корнер називає його важливим кроком на шляху внутрішнього переродження, тому назву Alive in New Light реліз отримав завдяки, може, й не найблискучішому, але точно найжиттєстверднішому треку. Загалом, якщо чесно, головний недолік релізу – надміру стислий хронометраж: дев’яти хороших пісень замало для повноцінного естетичного задоволення. На щастя, сетліст нового туру включає більшу частину з них, окрім хіба що дивовижно зворушливих Mile Deep Hollow та Big Man, плюс упевнені хіти минулих альбомів. Звісно, говорити треба й про те, що IAMX – проєкт у тому числі видовищний, тож концерт не обмежуватиметься аудіальним сприйняттям і переходитиме у категорію синкретичного мистецтва: світло, колір, костюми, грим, пластика й особливе колективне переживання стають невід’ємними його елементами, що виправдовуватимуть гідну великого фестивалю ціну за квиток.

Власне, багато хто з нас ходить на концерти саме для того, щоб великою ложкою зачерпнути енергії, якої бракує нам самим, доторкнутися (хоча б фігурально) до людей, чий життєвий досвід доповнює та перевершує наш власний. І що Кріс не казав би з приводу труднощів перевтілення в артистичний образ та повернення з нього, як ретельно не відділяв би в нашій уяві себе на сцені та поза нею, слухач сприймає не лише пряме текстуальне послання, але й (значно суттєвіше) відчуття поміж рядками. Ми любимо більшість хороших виконавців за їхню щирість, але Корнер ніби взагалі не шкодує себе – досягає незбагненних обсягів вокального діапазону, кричить до хрипу та зірваного голосу, занурюється в емоцію до остаточного в ній розчинення. Так співають люди, для яких музика, певно, є останнім шансом прорвати тьмяну сіру пелену, що відділяє їх від решти світу; виштовхнути з легенів густу масу задушливої й нескінченної депресії, мов малюк, що прагне хоча б із запізненням на декілька десятиліть нарешті повноцінно народитися. Адже якщо кричати справді голосно, то можливо, темрява, яка огортає тебе стільки років, нарешті поступиться і схилить перед тобою голову, визнаючи твою волю та готовність битися до крові за власне існування.

І в цьому, напевно, найбільша цінність концертів IAMX – нагадування про те, що краса, яка нас оточує, крихка й нетривала, що все рано чи пізно розсиплеться і ми перетворимося на зоряний пил, але до того найважливішим нашим учинком буде зафіксувати в одній миті це щире сп’яніння життям. Нехай це життя – всього лиш низка недосконалостей, болісного руху від помилки до помилки та особистих психологічних деформацій. Хороша музика все ж таки буде слугувати нам на цьому шляху перевіреним способом відновлення відносної гармонії з собою та зі світом – наскільки це нам, смертним, узагалі дозволено.