Джером Ройтер – людина видатних інтелектуальних та френологічних якостей, і з цим не посперечатися. Своє почесне місце на неофолковій сцені люксембуржець заробив не
Zukkor Zzov – last porridge for Goblin (2018)
Zukkor Zzov були одним із перших проєктів, про які ми писали, й було це ще наприкінці тяжкого 2016-го. Два роки потому історія знову звела нас разом на витку висхідної спіралі. Усе кругом гуділо від змін, гурт устиг відіграти солідну кількість концертів, випустити EP та відео, розколотися й перезібратися, а поки новий кістяк набирався сил, ми доволі несподівано доклали зусиль до камернішого його матеріалу — так з’явився акустичний альбом last porridge for Goblin.
Це було літо творчої любові, що вилилося у дев’ять незвичних пісень — балад, старовинних вальсів та переживань на межі божевілля. Численні персонажі, що фігурують в альбомі — гоблін, перевертень, сирени, примари, навіть сам Диявол — символи того, що міфологічне й магічне продовжують спокійно співіснувати поруч із нами навіть у сучасному світі; та й у казках так само, як і в реальному житті, кохають і страждають, розлучаються і возз’єднуються, помирають, щоб знову відродитися.
Було несподіванкою усвідомити в процесі роботи, наскільки змінилося наше власне сприйняття акустики. Так ніби з кожним роком ми дедалі більше звикаємо до прямолінійної й гучної музики, яку можна слухати навіть фоном; акустика ж потребує зовсім інших навичок сприйняття — уваги до дрібниць, зосередження на змісті, тонкого співчуття. Тим паче більшість пісень в альбомі — не абстрактні замальовки, а цілі історії, портрети, голоси, що шепочуть про минуле, тужать за тим, що відлинуло, розвіялося вітром, розчинилось у забутті; кличуть за собою в краї на межі правди та вигадки, де смерть — ця неминуча супутниця всього живого — як ніхто вчить радіти кожній секунді нашого існування.
Тому last porridge for Goblin, звісно ж, краще слухати в навушниках, у тиші й на самоті. Саме так припіднімається завіса між світами, й без того витончена у Ніч усіх святих, і духи минулого приходять погостювати в наш світ — а ми зустрічаємо їх і даруємо їм найцінніше: свою пам’ять.
“На залізничному мості, що в Алабамі, стояла людина, дивлячись на швидку воду за двадцять футів під ногами. Закладені за спину руки зв’язувала в