Деякі книги загадковим чином самі знаходять свого читача, причому саме тоді, коли йому це найбільше потрібно. Так сталося з “Домом листя” Марка Данилевського, що потрапив мені до рук просто у розпал локального нігредо. Втомившись від внутрішньої боротьби й дотримуючись сумнівної стратегії “клин клином”, вирішую розвіятися над сучасною прозою, підживити ерудицію, пошукати в чужому творі власні проєкції — звичний набір цікавої прокрастинації для творчих діячів.

Так усе й починається.

“Це не для тебе”, — попереджає перша сторінка. “Якщо трохи пощастить, ви згорнете цю книжку й відкладете убік”, вторує один з оповідачів. Здається, чи не всі провідники цією історією раз у раз кажуть: добре подумай, оціни межі своєї вразливості, можливо, твоє життя незворотно зміниться. Класичний маркетинговий хід, чинність якого підтвердив би навіть Ерік Картман, що повісив на ворота парку розваг оголошення “Вам сюди не можна” й відтак не міг відкараскатися від натовпу відвідувачів. Дорослу людину, далеку від лякачок у дусі Пікової дами, цим не зупинити; що взагалі, думаю я, може трапитися від прочитання книги, хай навіть і постмодерністської, хай навіть і намагається вона разом із героєм цих сторінок, документалістом Невідсоном, збагнути найскладнішу річ у світі — темряву як таку?

Що ж, усім нам властиво часом помилятися.

***

Власне, “Дім листя” — не одна, а одразу декілька паралельних історій. Такий собі Джонні Труент випадково заволодіває величезною купою записів покійного старого на ім’я Дзампано, який досліджує загадковий документальний фільм пулітцерівського лавреата Вілла Невідсона. Намагаючись урятувати шлюб, Невідсон переїжджає з родиною до нового дому, заразом знімаючи весь процес облаштування на новому місці. Справи йдуть непогано, діти ганяють кругом, доки батьки всіляко намагаються вдавати нормальне життя — словом, абсолютно неприкметний побут.

Доки одного дня дім не починає змінюватися.

Спершу за відсутності господарів у стіні спальні з’являються двері. Звичайнісінька комірчина, відсутня, втім, на плані дому, і фізичні виміри якої просто не вміщаються у реальний простір. Більше того, згодом комірчина перетворюється на коридор, а тоді й на цілий лабіринт, що стає все заплутанішим та темнішим і нестримно вабить Невідсона (на відміну від його дружини, що страждає клаустрофобією). Розгадати таємницю природи дому документаліст намагається за допомогою брата, тоді старого товариша, а зрештою споряджає цілу експедицію, результат якої передбачити абсолютно неможливо — надто швидко росте й надто свавільно змінюється лабіринт. Здається, віднині вже сам дім вирішує, кого впускати у власні надра, а кого випускати назад і чи випускати взагалі.

Дзампано детально розбирає кожен кадр і кожну подробицю плівок Невідсона, посилаючись на численні чужі дослідження просторової аномалії дому, психологічного стану його мешканців та гостей, їхнього минулого, теперішнього і дедалі невиразнішого майбутнього. Труент, переписуючи і впорядковуючи його записи, щосили намагається й сам розплутати цей клубок, немовби мимохідь зауважуючи: робота Дзампано — суцільна містифікація. Жодної плівки Невідсона не існує, сотень написаних про неї робіт — також, а навіть якби й існували, як би її зумів дослідити чи й узагалі подивитися сліпий? Та чи має це хоч якесь значення, якщо переконливо описані Дзампано тіні й примари минулого просочуються зі сторінок у ніч довкола, отруюючи її постійною невидимою присутністю, тож навіть сам Джонні змушений тікати, барикадуватися й виливати на папір власну історію, сподіваючись спертися хоч на щось у концентрованому особистому кошмарі?

Тож розібратися у книзі Данилевського стає не дуже й легко: поки ми поступово знайомимося з історією Невідсона/Дзампано, у примітках Труента розгортається ціла драма, що ретельно документує його поточний психічний стан, випадкові знайомства і знахідки, дедалі частіші провали у часі та пам’яті, зловісні силуети за спиною, галюцинації й, звісно, намагання водночас урятуватися від страху та пізнати його. Ніби цього недостатньо, сторінки рясніють додатковими примітками вигаданих видавців, детальні посилання на праці дослідників, примітки до приміток — словом, усі ті численні відгалуження й глухі кути, якими може похвалитися лабіринт усередині Невідсонового дому. Якоїсь миті текст спрямовує читача у додатки наприкінці книжки: перервавшись і прочитавши ці уривки, починаю трохи краще розуміти, що відбувається, але тут же ловлю себе на думці — чи змінилося б моє сприйняття подій, якби я не піддалася інтуїції й не завернула у цей прохід? Чи не потрапила я ненароком в одну з багатьох пасток цього дому, або ж навпаки — чи не уникнула її?

Знаменита верстка “Дому листя”, де текст раз у раз роз’їжджається у різні боки, перевертається догори дриґом, перемежовується чорними та білими квадратами, порожніми місцями та вклейками, не тільки прославила книжку серед читацької авдиторії, але й суттєво посилює ефект присутності. Текст тут стає буквальним фізичним утіленням простору. Тобто

коли

   герої 

       спускаються 

            сходами 

                 або

                 протис-

                 куються

                 крізь

                 вузькі

                 проходи,

текст супроводжує їх, дефрагментуючись, здушуючи читача клаустрофобією й бентежачи формою не менше за зміст — але зазвичай влучно зливаючи їх у єдине ціле.

Чи може дім Невідсона існувати за межами будь-чийого сприйняття, питає нас текст? Або, можливо, це просто місце, не сформоване людським сприйняттям?

***

Коли Труент уперше просить читача провести експеримент — зосередившись поглядом на рядках, ухопити краєчком ока нічну темряву (і звідки йому було знати, що я читатиму цей епізод саме вночі?), я майже не піддаюся — пастка надто очевидна.

Дійсно моторошно стає уранці, коли я намагаюся знайти й перечитати вподобаний вчора фрагмент розділу — і навіть у цій невеликій ділянці книжки на кількадесят сторінок ніяк не можу його знайти.

Три чи чотири рази гортаю туди й назад. Загубитися начебто важко — різниця гарнітури надто помітна, щоб не відрізнити один шар історії від іншого, але лабіринт змінився, колишні шляхи стулилися, назад — тільки на свій страх і ризик.

Невідсон так само ризиковано продовжує надсилати у незвіданий простір експедиції, а коли стає зрозуміло, що дім не надто доброзичливий і діло пахне смаленим, вирушає у рятівну операцію сам. Мабуть, ви вже здогадалися. Далі все буде тільки гірше.

Власне, загубити щось у тексті на сімсот із гаком сторінок — це не найжахливіше. Значно моторошнішим є те, що можна там віднайти. А віднаходяться там, окрім очевидних проєкцій, ще й синхронії, від яких просто подих перехоплює.

Як писала колись Фрея Асвінн, магія — це мистецтво викликати збіги. Юнг називав ці збіги синхроністичністю та серйозно вивчав їх через астрологічний аналіз подружжів, успішно отримуючи статистично малоймовірні результати. Окультні практики ставляться до таких збігів надзвичайно серйозно, намагаючись збагнути їхнє значення у контексті нинішнього відтинку духовного шляху. Якщо ж розглядати книжки на кшталт “Дому листя” теж як частину ініціації, якщо довіритися цьому тексту, дозволити йому поглинути тебе, він починає промовляти у відповідь, просочуватися у реальний світ — і це не жарт.

У романі рівень синхронізації між різними нашаруваннями історії максимізований. Важко сказати, наскільки це задумував письменник, адже будь-який хороший текст якоїсь миті переростає свого автора. Але коли Дзампано повноцінно налаштовується на хвилю Невідсона, а Труент — на Дзампано, захоплений цією фрактальною конструкцією читач мимоволі починає надбудовувати над нею власний ярус — свої особисті жахи й больові точки, свої тіні, що чаяться у кутку кімнати. Просто коли історія остаточно розмикається й перетворює тебе на такого ж персонажа, як і всі попередні, неминуче перетворюєшся зі спостерігача на спостережуваного, а з метелика-сновидця — на метелика-сновидіння.

І якщо ви не достоту до такого готові, якщо боїтеся, як Мол із Ноланівського “Початку”, опинитись у нескінченному дзеркальному коридорі нанизаних один на одного світів, гадки не маючи, чи виберетеся звідти, чи переживете зустріч із чудовиськом, чи збережете чітке відчуття реальності — краще згорніть цю книжку. Чесно, вона не для вас.

Але якщо не злякаєтесь і глянете, узявши за мету щирим прагненням до пізнання здобути владу над власними жахіттями — цілком можливо, ця книжка стане для вас постійним супутником, провідником темними лабіринтами величезного й непередбачуваного дому, що його називають життям.

А тоді, мовби за вказівками Садако Ямамури, розкажете про “Дім листя” іншим.